котиться світ? – скривився адмірал. – Будемо сподіватися, що я не доживу до жінки на посаді прем’єра.
– Будемо сподіватися, що доживете, – лагідно поглянула на свого улюбленого директора голова правління. – Адже світ рухається вперед, і, можливо, вам також не завадило б.
Емма поглянула на годинник.
– Ще якісь питання?
Секретар компанії кашлянув на знак того, що має щось сказати правлінню.
– Пане Вебстер, – Емма відкинулася на спинку крісла, усвідомлюючи, що це не той, хто любить поспішати.
– Мені здається, варто повідомити правлінню про те, як леді Вірджинія Фенвік розпорядилася своїми сімома з половиною відсотками акцій компанії.
– Але я думала… – почала було Емма.
– Її акції зареєстровані на ім’я нового власника.
– Але я думала… – повторила Емма, глянувши на свого сина.
– Це, мабуть, була приватна операція, – пояснив Себастьян. – Але можу запевнити, що її акції ніколи не з’являться у відкритому продажі. Якби вони були доступними, мій брокер негайно купив би їх від імені «Фартинґса», а Хакім Бішара став би членом нашого правління як представник банку.
Усі в кімнаті заговорили водночас, ставлячи лише одне запитання.
– Якщо акції придбав не Бішара, то хто?
Секретар компанії зачекав, поки директори вгомоняться, перш ніж відповісти на їхній колективний лемент:
– Пан Десмонд Меллор.
Здійнявся неабиякий галас, який вдалося втихомирити лише завдяки суворому втручанню Себастьяна:
– У мене є відчуття, що Меллор не повернеться до ради директорів. Це було б занадто очевидно й не відповідало б його меті.
Емма зітхнула з полегшенням:
– Гадаю, він обере когось іншого, щоб представляти свої інтереси. Когось, хто ніколи раніше не сидів у правлінні нашої компанії.
Усі погляди тепер були прикуті до Себастьяна. Але лише адмірал запитав:
– І хто, на твою думку, це може бути?
– Едріен Слоун.
7
Чорний елегантний лімузин припаркувався біля «Sherry-Netherland»[11]. Шикарно вдягнений шофер відчинив задні дверцята, коли Гаррі вийшов із готелю. Він усівся на заднє сидіння, ігноруючи ранкові газети, акуратно складені на поличці з напоями навпроти нього. «Хто може пити у такий час уранці?» – дивувався Гаррі. Він склепив повіки і спробував зосередитись.
Гаррі кілька разів торочив Аарону Гінзбурґу, що йому не потрібен представницький лімузин, щоб переїхати з готелю до студії, жовтого таксі було б достатньо.
– Це частина послуги, яку програма «Сьогодні» пропонує своїм головним гостям.
Гаррі поступився, хоча й знав, що його дружина цього не схвалила б: «Екстравагантне марнотратство грошей компанії, яке виявило б керівництво Ен-бі-сі, якби його очолювала Емма».
Гаррі згадав, як уперше з’явився в американській
