взірець прихильності до радянської влади.
Саме про директора Геннадія Лагутіна і прийшов застерегти Яків Смоляр.
– Отче, хочу вас попередити: Оксана просила переказати вам, що директор хоче закрити нашу церкву.
Почуте не стало новиною для Петра Лісовича. Він знав, що, окрім відділення школи від церкви, були закриті усі католицькі газети та журнали, у монастирів забирали землі, з котрих ті отримували доходи, заборонили священникам відвідувати шпиталі. Хоч питання закриття греко-католицьких церков і не стояло як головне і повсюдне, все ж у деяких парафіях особливо завзяті директори та комуністи на свій страх і ризик намагалися зробити це самостійно.
– Директор школи казав, що ви, отче, маєте дуже великий вплив на людей, – продовжував Яків.
Отець Петро гмикнув. Що ж, похвала противника іноді навіть приємна! Але не у цьому випадку.
– Отче, будьте осторожні! – говорив Яків Смоляр. – Ви ж знаєте, що тепер люди сьи боють і переживають за себе.
– Всьо буде добре, Якове! Йдіть додому і подякуйте Оксані за те, що попередила, – сказав Лісович. – Будемо сподіватися, що Господь не допустить цього.
Хоч він і спробував заспокоїти колишнього гайового (от тільки чи вдалося це йому?), сам все ж відзначив, що подібний перебіг аж ніяк не неможливий. Розумів отець Петро, що швидше за все тільки неймовірний авторитет Митрополита Андрея Шептицького стримує Сталіна від рішучих дій. Але киру Андрею вже сімдесят чотири роки, він не покидає інвалідного крісла, й не відомо, як поводитимуться комуністи, коли того не стане.
Петро Лісович підвів голову, прислухався. Пічка вже не гуділа. Він встав з-за столу, відчинив дверцята пічки і поклав туди декілька полін. Деякий час дивився, як вогонь повільно підбирається до свіжого дерева. Коли полінця запалали знову, отець закрив дверцята.
І почув якийсь стук у двері. Віднедавна він став зачинятися. До того знав доконечно: ніхто не посміє зайти на плебанію, якщо до нього не вийде сам священник. Теперішні ж часи змусили його бути обережним, хоч навряд чи повернутий у дверях ключ захистить від непроханих гостей.
Петро Лісович вийшов у сіни і відчинив двері. При місячному світлі він розгледів постать сина Павла.
– Павлику! – сплеснув руками. – Та як ти тут? Заходи скоро, бо то такий мороз!
Павло переступив через поріг хати і швидко зачинив за собою двері. На ньому була тепла шуба й новомодна тепер вушанка. Зрештою, саме так мав одягтися син, щоб не замерзнути десь дорогою додому. Отець Петро завів сина до хати, почекав, поки той роздягнеться, і тільки після того обняв Павла.
– Звідки ж так, Павлику? – запитав він.
– Звідтам, тату!
Павло сів на бамбетель, важко зняв з ніг чоботи, розмотав онучі. Побачивши, який вигляд мають синові ноги, священник поставив біля пічки крісло.
– Зігрійся, але близько до вогню ноги не тримай!
Павло сів у крісло й задоволено
