хто має то сказати? – знизав плечима отець Петро. – Богдан воював проти німців, до чого тут нова влада? А як в тих спитаєш? Бог дасть, і вернеться наш Богдан.
Він перехрестився. Затим великою хохлею насипав у миску борщу, причому по самий край, нарізав великі скибки хліба. Павло не став чекати, коли його запросять до столу, схопив ложку і почав жадібно їсти. Отець Петро сів навпроти і спостерігав, як їсть його син. А той навіть не піднімав голови, всю увагу сконцентрувавши на їжі. Коли у мисці проглянулося дно, батько запитав:
– Ще?
Павло відклав убік ложку, перехрестився і заперечливо похитав головою:
– Досить!
Він відставив миску на край столу і подивився на батька.
– Що іще казав єпископ?
Отець Петро мав на увазі свого колишнього однокурсника у духовній семінарі, донедавна ректора Духовної академії, у котрій вчився його син Павло, Йосипа Сліпого.
– Їх екселенція сказав сидіти вдома й чекати того благословенного часу, коли нам знову дозволять повернутися до навчання, – сказав Павло.
Він уважно подивився на батька.
– Коли я їхав потягом і проїжджав через Кам’янку, то коло мене сіла якась жінка, – продовжив Павло. – Розказувала, що москалі розігнали обидва монастирі.
Отець пильно подивився на сина. Новина виявилася для нього неприємною. Настоятелькою жіночого монастиря Згромадження сестер Пресвятої Діви була матінка Досифея, або ж Ксенія Солтис з Перетина. Петро Лісович кожного разу молився за неї, дякуючи Богу за те, що навернув її колись на шлях служіння. Щоразу буваючи у Кам’янці, він знаходив час, щоб відвідати милий йому монастир і перекинутися з ігуменею хоч декількома словами. Для неї отець Петро став духовним батьком, ігуменя завжди відзивалася про нього тепло і щоразу, коли заходила розмова про своє покликання, неодмінно нагадувала про його вклад. Тепер же жіночого монастиря у Кам’янці немає, як, власне, і чоловічого. Видно, нова влада все ж не зупинилася на звичайній забороні церкві навчати і духовно лікувати людей.
– І куди їх тепер? – запитав Петро.
– Жінка не знала. А ігуменю прихистила до себе якась родина в Кам’янці, – повідомив Павло.
– Родина? – здивувався отець Петро. – Але Досифея не має там родини! Хоча…
– Що?
Батько кивнув головою.
– Певно, то Андрій Валько забрав до себе матінку! – здогадався отець Петро. – Та й місце для неї там є! Про Марка так нічого і не чути, як і про нашого Богдана, то й, видно, пригріли у себе. Пригріли й душевно, і від морозів, бо куда ж їй зараз йти?
Павло встав з-за столу, підійшов до пічки і знову став грітися:
– Тату, нам розказували страшні речі, що творилося в москалів зовсім недавно! Не сотні – тисячі навіть їхніх православних священників вивезли до Сибіру і там вони й лишилися навічно. Я не думаю, що нас мине ця чаша.
Він повернув голову до батька.
– Тату, чого ви не поїхали, коли можна було? – раптом запитав він. – Бо таки можна було?
Батько відповів не одразу. Йому згадалися
