теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.
– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, підвівся і промовив ім’я Тінк.
У Венді затріпотіло серце від захвату.
– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Невже у цій кімнаті є справжня фея?
– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нічого не чуєш, еге ж?
Вони разом прислухалися.
– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.
Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.
– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!
Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.
– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?
Та Венді більше не слухала хлопчика.
– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!
– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.
Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.
– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.
– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.
Тінкер Белл відповіла щось зухвало.
– Що вона каже, Пітере?
Йому довелося пояснити:
– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дівчисько. І що вона – моя фея.
Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.
– Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо я – чоловік, а ти – жінка.
На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк» – і зникла у ванній кімнаті.
– Зазвичай вона спокійна фея, – пояснив Пітер винувато, – її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійською – дзвіночок).
Вони всілися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:
– То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?
– Іноді буваю там…
– А де ж ти тепер живеш?
– Із загубленими хлопцями.
– А хто вони?
– Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А я – їхній ватажок.
– Як це чудово виглядає!
– Так, – погодився Пітер, – але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.
– Зовсім немає дівчат?
