style="font-size:15px;"> Коли в спальню увійшла Ліза, тримаючи Нену за нашийник, кімната здалася їй такою, як завжди, дуже темною, і якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трійко янголяток уві сні. Насправді вони майстерно імітували це, сховавшись за фіранками біля вікна.
Ліза була сердита на Нену, бо збивала вершки для різдвяного пудингу на кухні, трохи закалякана, навіть із родзинкою на щоці. Підозри Нени здалися їй абсурдними. Дівчинка вирішила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кімнату, але ж не залишати її тут.
– Твої підозри безпідставні, – сказала служниця, не маючи наміру вибачатися перед Неною. – Всі твої янголята сплять у своїх ліжечках. Послухай, як гарно вони соплять.
Тут Майкл, вирішивши закріпити успіх, засопів так старанно, що мало не зіпсував усю справу.
Нена знала ці витівки, тому намагалася вирватися з рук Лізи, але та тримала міцно.
Проте Ліза була не надто розумна.
– Ну годі, Нено, – сказала вона строго і виштовхала собаку з кімнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся панові та пані, коли вони повернуться з вечірки, і тоді, так чи інак, але ти отримаєш прочуханку.
Вона знову прив’язала нещасну собаку надворі, та ви гадаєте, що Нена заспокоїлася? Кличте сюди пана і пані з забави! Це саме те, чого вона прагне. А може, ви думаєте, що собака непокоїлася за себе, а не за дітей? Але Ліза повернулася на кухню до своїх пудингів, і Нена збагнула, що їй уже ніхто не допоможе. Тоді вона стала рватися з ланцюга, і нарешті їй вдалося порвати його. Вже за мить вона увірвалася у вітальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразніше попередити про небезпеку. Пан і пані Дарлінґ втямили, що в їхній дитячій кімнаті сталося щось жахливе, і, навіть не попрощавшись із господинею, поквапилися на вулицю.
Минуло цілих десять хвилин з того часу, як трійко шибеників сопли за фіранкою, але Пітер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.
Та повернімося в дитячу кімнату.
– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зі схованки. – Скажи, Пітере, а ти справді вмієш літати?
Не переймаючись відповіддю, Пітер облетів кімнату, зробивши кілька піруетів.
– Як круто! – закричали Джон і Майкл.
– Як це гарно, – відгукнулася Венді.
– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пітер, знову забувши про манери.
Здавалося, що літати зовсім неважко, і вони спробували, підстрибуючи спочатку на підлозі, а потім і на ліжках, але марно.
– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пітер, – ваші думки стануть легкими і підіймуть вас у повітря.
Він знову показав їм, як треба робити.
– У тебе спритно виходить, – захоплювався Джон, – та чи не міг би ти повторити це дуже повільно разочок?
Пітер показав усе спершу повільно, а потім швидко.
– Я вже збагнув, Венді! – закричав Джон, хоча нічого не втямив.
Ніхто з них не міг зрозуміти, як треба літати, хоча Майкл умів читати навіть двоскладові слова, а Пітер не відрізняв
