з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.
– У двір, у двір! – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.
– Джордже, Джордже, – прошепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.
На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив її солоденькими словами, і коли собака вилізла, схопив її і поволік геть із дитячої кімнати. Він жахливо соромився того, що коїть, але все одно не відступав. Це все було через його занадто лагідну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши собаку на задньому дворі, нещасний батько повернувся і сів у коридорі зі сльозами на очах.
У цей час пані Дарлінґ уклала дітей у ліжечка у незвичній тиші та запалила каганці. Вони чули, як Нена гавкала неподалік, а Джон зауважив:
– Це тому, що він посадив її на ланцюг.
Але Венді виявилася мудрішою.
– Ні. Вона гавкає не так, коли її ображають, – пояснила дівчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це інший гавкіт. Так вона гавкає, коли відчуває небезпеку.
– Небезпеку?
– Ти впевнена, Венді?
– О, так.
Пані Дарлінґ сіпнулася й підійшла до вікна. Воно було надійно замкнене. Жінка визирнула назовні. Ніч була густо поперчена зірочками. Вони всі якось скупчилися над цим місцем, ніби хотіли побачити, що ж тут відбудеться. Дві найменші зіроньки навіть підморгнули їй, мовби попереджаючи про щось. Та невідомий страх раптом стиснув їй серце і змусив заплакати:
– О, навіщо я зібралася на ту нічну вечірку?!
Навіть Майкл, який уже майже заснув, відчув, що вона схвильована, розплющив очі та спитав:
– А з нами нічого не може статися, матусю, якщо у нас світяться каганці?
– Нічого, мій скарбе, – заспокоїла вона. – Це ніби мамині очі, які захищають її дітей.
Вона ходила від ліжечка до ліжечка, кожному промовляючи ласкаві слова на прощання, а малий Майкл обійняв маму за шию.
– Мамусю, – схлипнув він, – як я тебе люблю!
Це були останні слова, які пані Дарлінґ від нього почула перед тривалою розлукою.
Будинок № 27 розмістився неподалік від їхнього двору, але нещодавно випав сніг, тому пан і пані Дарлінґ ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нікого не було на вулиці, тільки зірки спостерігали за ними. Зірки прекрасні, але вони не можуть ні в що втручатися, а лише споглядають. Це було схоже на якесь покарання. Але за що, жодна зіронька вже не могла згадати. Давнім зіркам вже все обридло, і вони мовчки дивляться на світ скляним поглядом, проте юним зіркам усе цікаво, і вони невтомно миготять, перемовляючись одна з одною.
Зірки не дуже любили Пітера, адже він пустун й іноді дмухав на них, намагаючись загасити. Але того вечора їм було сумно, ось чому вони були на боці Пітера і з нетерпінням чекали, щоб
