стояли у повітрі.
Велике сум'яття охопило місто. А із віддаленого закута Ольжиного табору летіла у небо чергова хмарка голубів, що повертались на рідні обійстя.
…Мудрий волхв немов забув про свою гостю – довго дивився, як згасає тремтливий рожево-білий вогонь у ватрі, як на живій, вже посивілій поверхні ще раз у раз спалахували червоні квіти, розкриваючи та згортаючи свої пелюстки. Скинувши з плечей легке корзно, Ольга терпляче чекала, поки ворожбит розтулить вуста. Не для того вона покинула терем великокняжий, аби виявляти нетерплячість у халупі знахаря. Але старець мовчав. Обмежився дотепер кількома словами: попросив княгиню взяти у білі руки три поліна та й підкинути у вогонь одне за другим, а тоді простягнув жмутик сухого рум'янку і трохи згодом – полину: клади на вогонь. Уся розмова.
Нарешті старець відірвався від споглядання того, як жевріє вугілля, ковтаючи сухі трави, і глянув на Ольгу:
– Хто терпен, той спасен. Безмежне море терпіння знадобиться тобі заради вічного спасіння.
– Терплячішої, ніж я, важко відшукати, Нежебуде…
Повільно погладив білу бороду.
– Людина часто помиляється щодо себе, княгине. Легше уздріти колір очей сарни з протилежного берега річки, аніж побачити себе самого, збагнути, який ти є й на що здатний… Не в думках своїх – у діяннях.
– Знаю, яка я є, Нежебуде. Переконалася не раз, на що здатна. Не заради цього прийшла сюди. Бажання побачити своє майбутнє привело до тебе. Хочу залишити минуле у минулому, несила його далі нести. Хочу зазирнути у день прийдешній. Яку долю провіщаєш мені, волхве?
– Майбутнє вже існує… Чи впевнена ти, що хочеш його знати?
– Кажи.
– Тобі, Ольго, доведеться зробити те, задля чого ти прийшла на цей світ. Сама ось-ось це зрозумієш. Великі справи і великі гріхи тягтимуться за тобою небесною кометою… Пізнаєш суєтність земної величі й відійдеш у поважному віці, встигнувши усе… Майже усе.
Старий замовк. Прозорі, водянисті очі дивилися на Ольгу.
– Що ще сказав тобі вогонь, старче?
– На тобі гріх страшний і велика спокута…
– Досить про древів. Нема чого про них згадувати. їм вже ніколи не набратись сили.
– Примучить древу – не та заслуга, на яку спиратимешся далі. Не їхня вина, що Ігор слухав лихих дорадників.
– Сказала: досить! Не потребую тут твоїх порад.
Старий Нежебуд зітхнув. Тоді заговорив знову.
– У справах своїх прийдешніх не чекай від сина Святослава розуміння й підтримки. Спирайся на себе. Маєш у собі більше охоти до ведення господарки, аніж до діла ратного. Того й тримайся… А Святослав здобуде славу у бою, додасть до свого імені ім'я Хоробрий. Буде славним войовником. Не різнитиметься від своїх дружинників ані одягом, ні способом життя. Лише з поведінки його буде видно, хто найстарший
