у світі білому? Світ Божий такий прекрасний, великий і безмежний. У ньому всім вистачить місця. І мені теж, княгиньці маленькій. Князівства мені, як батькові, не треба. І княжого столу в Києві. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в світі білому блукати? Дивно… Агов, люди добрі, де ви? Відгукніться, озовіться!.. Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»
Аж раптом навстріч – голова. їй стало лячно. Закрижаніло єство, відібрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою білою бородою і гострими, проникливими очима. І більше в Голови нічого не було. Тільки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кістлява кисть, з жовтими, теж кістлявими пальцями, що тримали тризубець.
Єфросинія мимовільно зажмурилась і знову широко розкрила очі. І тільки тоді збагнула: та ж це волхв! Навстріч їй вийшов волхв. Власне, з'явилася його голова і десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тіла зникала в густому тумані, що був як мливо.
– Чого тобі треба, Голово? – зойкнула дівчина. – Я не кликала тебе. Йди собі геть, бо мені чомусь… страшно.
У відповідь Голова запитала:
– Ти Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава?
– Так, – одказала вона, не дивуючись, що він її знає, – волхви все знають. – Я – Єфросинія, галицька князівна і дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?
Голова замість відповіді звеліла:
– Готуйся! Твій час настав. Ми прийшли за тобою, князівно. І поряд тієї Голови з'явилися ще дві такі самі. З туману виринули. Як із білого млива. І кожна тримала в руці палицю.
– Готуйся, готуйся, – підтвердили й вони. – Твій час уже настав – маєш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…
А вранці в Галич приїхали свати.
З'явившись у княжому теремі, низько вклонилися князеві галицькому.
– Ми – з Новгорода, який Сіверський. Тому й князь наш прозивається новгород-сіверським…
Де той… Новгород, який ще й сіверський? Чи не на краю світу, бува? В якій глухомані-тмутаракані?
Свати були від якогось князя на ймення Ігор…
– Який… Ігор? – кліпала, і сині її очі були повні подиву. Відповіли:
– Той, котрий сіверський…
І тієї ж миті вона… проснулась. З ляку, що ті волхви за нею приїхали. Від якогось Ігоря новгород-сіверського, що в якійсь там… у якійсь Тмутаракані. Сказавши при цьому:
– Готуйся! Твій час настав!
А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І ні в який Новгород-Сіверський вона їхати не буде. До якогось там Ігоря…
А вранці – після того сну, – в Галич і справді прибули свати. Три білобороді діди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як їй перед тим і снилося, з якогось Новгорода-Сіверського, від якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.
І діди й справді, як їй і снилися, були схожі на вже
