останнього бою голова ця зодягнеться у золото, бо переможець зробить з черепа Святослава золоту чашу із написом «Хто чужого шукає, своє втрачає».
І навіть словом не смів обмовитись мудрий волхв про те, що історія древів не закінчилася зі спаленням столиці Іскоростеня. Навіть у найдивнішому видінні не могла б побачити Ольга того, що, покаравши на смерть старшин охопленого полум'ям міста, стративши одних та роздавши у рабство інших, їй не вдасться поквитатися із древлянською кров'ю. Настане час – і донька древлянського князя Мала стане матір'ю Володимира, сина Святославого. У жилах великого князя Володимира, улюбленого внука Ольжиного, зіллється кров його дідів – київського князя Ігоря та древлянського князя Мала.
2009 рік – червень 2013 р.
1167 р
Валентин Чемерис
Валентин Чемерис (нар. 1936 р. у с. Заїчинці Полтавської області) – український письменник, автор багатьох історичних, фантастичних, гумористичних романів та оповідань, публіцист, лауреат численних літературних премій.
У видавництві «Фоліо» у різні роки вийшли такі твори письменника: «Ольвія», «Фортеця на Борисфені», «Смерть Атея», «Генерали імперії», «Ордер на любов».
Наведений нижче уривок з нового роману Валентина Чемериса «Ярославна», що вийшов у видавництві «Фоліо» у 2013 році.
«Медовий» поїзд Галич – Новгород-Сіверський
(Уривок із роману «Ярославна»)
Кувала зозуля, кувала,
Що вона вербоньці сказала?
Сказала вербиці розвиться -
Пора тому хлопцеві жениться.
А ще моя дівчина молода.
Бо ще вона на гулянці не була,
Бо ще вона на гулянці не була,
Бо ще вона віночка не мала.
Нехай ця вербонька буяє,
Нехай моя дівка гуляє!
Да русою косою має,
Да русою косою має.
А по Петру на весілля скликає.
Як моя дівчина підросте,
То ви їй радоньки не дасте,
То ви їй радоньки не дасте
Да за мене молоденького віддасте.
…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів-Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзда… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі
