«розлилися, як весняні води, слов'яни по землі…»
– Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.
– Ти ж моя слов'яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов'ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип'яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів'я Волги, про радимичів, в'ятичів, хорватів, уличів, дулібів з Бугу, про слов'ян, які замешкали біля озера Ільмень, збудували місто Новгород, про сіверян на Десні, Сеймі, Сулі…
– Так розселився слов'янський народ, і від його імені й грамота стала називатися слов'янською, – читав далі врочисто батько. – І була їх велика сила, слов'янських племен…
– І ми – слов'яни? – вкотре захоплено питала дочка.
– Слов'яни, слов'яни, – поважно відповідав батько-князь і осіняв себе хресним знаменням. – Слов'яни-русичі, дякуючи Господу, ми. І маємо свою Русь, яку треба берегти від ворогів і лиха різного, бо це – отчизна наша, іншої не маємо… Мусимо берегти її, яко чоловік береже зіниці очей своїх. Бо інакше – сліпота. Без отчизни – сліпота… А вже в літо 852-е, – читав далі батько, – коли в греків почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.
– І ми – русичі?
– Авжеж, доню, русичі. Славний наш рід і народ, тож маємо і ми бути славними слов'янами.
– І – русичами, – вигукувала Єфросинія.
– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичі – єдині у світі Божому.
І по хвилі додавав:
– Всі народи гейби хороші, але ми, слов'яни-русичі, найкращі.
– Хай буде, так, отче!
– Воно так і є, дочко, і буде так вік-віків! Амінь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичі!
Тоді, здається, як ніколи вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу. Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.
– Осьо, донечко, буковки.
– Оці гачечки-закорлючки?
– Оці гачечки-закорлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…
За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає) і донька, Прісенька його люба:
– Людіє, мисліте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…
– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.
Розказував:
– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ'я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов'янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.
Це – істина. Істиною є і в наші дні.
Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна
