там, де він лежав завжди; мені просто доведеться покластися на тебе, й усе залежатиме від того, чи захочеш ти виправитись; адже якщо ти сам не зрозумієш, що вчинив погано, то тут уже ніщо тобі не допоможе, й тоді було б однаково, коли ти зробиш нас обох нещасними – трохи пізніше чи трохи раніше!
Якраз у той час нас розпустили на канікули; весь цей тиждень я за власним бажанням провів у батьківському домі, заглядаючи в усі його куточки, де я знову знаходив мирну тишу та душевний спокій колишніх днів. Я ходив принишклий і сумний і цілими днями мовчав, тим більше що й матінка була все ще серйозна та сувора, час від часу йшла з дому і більше не говорила зі мною в колишньому дружньому тоні. Особливо сумно бувало за обідом, коли ми сиділи вдвох за нашим столиком; я не наважувався заговорити з нею або ж сам не хотів порушити сумного мовчання, бо відчував, що так треба, і мені навіть подобалося, що я сумую, а матінка була занурена в роздуми й іноді насилу стримувала важке зітхання, що виривалось у неї.
Розділ п’ятнадцятий
В тихій пристані. – Мій перший недруг і його загибель
Отже, я безвихідно сидів удома і не відчував ані найменшого бажання вийти погуляти й зустрітися з приятелями. Лише зрідка я підходив до вікна, аби поглянути, що робиться на вулиці, але зараз же поспішав піти, немов злякавшись тяжких спогадів про недавнє минуле. Серед уламків мого зруйнованого добробуту був великий ящик із фарбами, причому це були не ті тверді камінчики, які зазвичай дають дітям, а справжні, добротні фарби у вигляді плиток. Ще раніше я дізнався від Мейєрлейна, що коли користуються цими плитками, то фарби не набирають прямо на пензлик, а спочатку розтирають їх у чашці з водою. Розчиняючись, вони давали насичені, соковиті кольори; я почав проробляти з ними різні досліди й незабаром навчився їх перемішувати. Насамперед я помітив, що з жовтого та синього кольорів виходять найрізноманітніші відтінки зеленого, і дуже зрадів цьому відкриттю; потім мені вдалось отримати різні тони фіолетового та коричневого кольору. Я давно вже з подивом розглядав старовинну картину, яка висіла в нашій кімнаті й була написана олійними фарбами; це був вечірній пейзаж; призахідне небо, особливо невловимий перехід од жовтого до блакитного, такий м’який і поступовий, а також пишні крони дерев, які я знаходив просто незрівнянними, – все це справляло на мене найсильніше враження. Пейзаж був написаний більш ніж посередньо, але я вважав його дивовижним, недосяжним зразком мистецтва, – мене вражало, що художник обрав своїм предметом добре знайому мені природу й до того ж зобразив її так майстерно. Піднявшись на стілець, я цілими годинами простоював перед цією картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену різких ліній рівнину неба й у величезну сітку листя на деревах, що коливається, й одного прекрасного дня мені спало на думку змалювати її за допомогою моїх акварельних фарб, – що, звичайно, аж ніяк не говорило про мою здатність тверезо оцінювати свої сили. Я поставив картину на стіл, приколов до дошки великий
