йому найсмачнішу і найздоровішу їжу, так що ця переконаність передається і самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, і він їсть за двох і анітрохи не шкодує про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом і безстрашно наліг на їжу, хоча в той день я вже з’їв більше ніж достатньо. Мої жалісливі родичі, які вважали, що всякий городянин, – якщо тільки він не поміщик, живе на оброк, – неодмінно мусить жити надголодь, як видно, вирішили відгодувати свого худого племінничка і старанно підкладали мені все нові та нові шматки. За столом ішла жвава розмова про долю нашої родини, все розпитували мене, як нам із матінкою живеться, і цікавилися найменшими подробицями.
Оглянувши насамкінець стайню та обору й підкинувши кожній корові по оберемку конюшини, я почав прощатися з господарями, проте тітонька заявила, що вона неодмінно має піти зі мною, щоб сьогодні ж представити мене ще одній родичці, яка живе тут неподалік; для першого разу ми затримаємось у неї ненадовго.
Нас зустріла поважних років жінка з приємною, привабливою зовнішністю; вона, щоправда, не мала тієї благородної постави та вишуканості в поводженні, якими відзначалася бабуся, але їй були притаманні ті ж гідність і доброзичливість. Крім неї, в будинку жила тільки її дочка, яка виїхала в свій час до міста, за прикладом багатьох сільських дівчат, прослужила там два роки покоївкою, вийшла після цього заміж за багатого селянина, рано овдовіла і відтоді більше не розлучалася з матір’ю. Їй було близько двадцяти двох років; високого зросту й міцної статури, вона являла собою яскраво виражений тип нашої породи, пом’якшений і облагороджений незвичайною красою її обличчя; особливо гарні були великі карі очі та м’які, округлі лінії рота й підборіддя, що вражали з першого погляду. Крім того, її дуже прикрашало темне волосся, таке густе й довге, що вона ледве давала собі раду з ним. Її чомусь називали Лорелеєю, хоча справжнє її ім’я було Юдіф, і ніхто не міг сказати про неї нічого осудного, позаяк її взагалі мало знали. Я побачив її, коли вона йшла з саду і, злегка відкинувшись назад під вагою своєї ноші, притримувала край фартуха, в якому лежали щойно зняті з дерева яблука, прикриті зверху купою квітів. Вона увійшла в дім, прекрасна, як Помона, і розсипала свої дари по столу, так що його блискуча поверхня відбила химерне поєднання форм і барв, а повітря наповнилося цілою гамою ароматів. Потім Юдіф привіталася зі мною, вимовляючи слова на міський манер і з цікавістю поглядаючи на мене з-під широких крисів солом’яного капелюха. Вона сказала, що їй хочеться пити, принесла глечик з молоком, налила велику чашку і простягнула її мені; я хотів було відмовитися, тому що тільки-но добряче попоїв, але вона посміхнулась і, промовивши: «Ну, пийте ж!» – хотіла сама піднести молоко до моїх губ. Тоді я взяв у неї чашку і випив мармурово-білий прохолодний напій залпом, не переводячи дихання і відчуваючи гостру, невимовну насолоду. При цьому я спокійно дивився в обличчя Юдіфі й не відступив, таким
