до подальших пошуків і роздумів. Я притих і розглядав малюнки дуже уважно, а потім упрохав дядечка залишити теку мені, щоб я міг користуватися нею на свій розсуд. Крім етюдів, у цій теці виявилося ще досить багато гравюр із ландшафтами, кілька речей Ватерлоо і кілька ідилічних гайків Геснера з дуже красивими деревами, які вразили мене своєю поетичністю та відразу ж полюбилися мені, крім того, до рук мені потрапила гравюра Рейнхарта, і в цьому непоказному аркуші з обрізаними полями, що загубився серед інших, пожовклому і забрудненому, було стільки притягальної сили та свіжості, стільки сміливої, блискучої майстерності, що він справив на мене величезне, незабутнє враження. Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись їй, як чуду, – адже досі я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увійшов до кімнати і сказав:
– Чи не хочеш пройтися зі мною, пане художнику? Осінь уже не за горами, і нам пора поцікавитися, що поробляють зайчата, лисички, куріпки та інша звірина! Вечір чудовий, ходімо подивимося дичину, а до речі, я покажу тобі красиві пейзажі; рушниць поки що з собою не братимемо.
Він вибрав із купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю міцнішу, підшукав іншу для мене, вийняв залишки сигари зі свого мундштука у вигляді мисливського рога, закурив знову і, підійшовши до вікна, оглушливо засвистів на всі лади; на цей свист із усіх кінців села миттю збіглися собаки, і, супроводжувані їх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднівся освітлений призахідним сонцем ліс.
Незабаром собаки забігли далеко вперед і зникли в чагарнику; але як тільки ми почали підніматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потім пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пішла гуляти луна. У дядечка серце заграло; він тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звіра, нам треба тільки скоріше вийти на одну галявину; одначе на півдорозі він раптом зупинився, прислухався і пішов у інший бік, примовляючи:
– Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить!
Ледве ми дійшли до вузької стежки, що проходила вздовж висохлого русла лісового струмочка, між його порослих кущами берегів, як він раптом зупинив мене і мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку і русло струмка, метнулась угору, потім униз, і через мить усі шість собак із заливистим гавкотом кинулися за нею.
– Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, ніби назавтра чекало його весілля. – Тепер вона пішла від них, – вів далі він, – але на тій просіці вони, напевно, піднімуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди!
Ми вийшли на невеликий рівний майданчик, осяяний променями призахідного сонця, і побачили засіяне вівсом поле, по краях якого тихо жевріли стовбури сосен. Тут ми зупинились і довго мовчки стояли на краю поля недалеко від зарослої травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись
