початку; я добре розумів, що ті деякі й до того ж занадто загальні відомості, які я мав, абсолютно недостатні для того, щоб ближче познайомитися з цим крихітним, але безмежно різноманітним світом, а в той же час мені дуже хотілося знати назви та властивості всіх тих безіменних стеблинок і билинок, які росли та цвіли у мене під ногами.
Розділ двадцять перший
Недільна ідилія. – Учитель і його дочка
Ще в перші дні мого перебування в будинку дядечка вся молодь змовилася, що найближчої ж неділі ми вирушимо в гості. За лісом, у невеликій, відлюдно розташованій садибі жив брат пасторші зі своєю донькою, яку пов’язували з моїми двоюрідними сестрами тісні узи дівочої дружби. Батько її був колись сільським учителем, але після смерті дружини усамітнився в своїй мальовничій садибі, позаяк він мав деякий статок, а за характером являв собою цілковиту протилежність моєму дядечку. Останній, родом городянин, готувався вже в юності стати священиком і вивчав богослов’я, але потім закинув і забув усе це, щоб безроздільно віддатися старанній праці на землі та буйним утіхам полювання; вчитель же, незважаючи на селянське походження і вельми скромну освіту, був схильний до життя тихого та благоліпного, життя мудреця і праведника, і, вдаючись до роздумів на теологічні та філософські теми, вивчав книги про життя природи. Він дуже радів, коли йому випадала нагода зав’язати з ким-небудь розумну розмову, і був надзвичайно люб’язний із співрозмовником. Дочка його, якій було років чотирнадцять, росла задумливою і млявою панянкою і, відповідно до бажань свого батька, нагадувала скоріше зніжену пасторську доньку, ніж сільську дівчину, в той час як засмаглі та обвітрені обличчя юних спадкоємиць мого дядечка говорили про те, що вони звикли не боятися ніякої роботи; втім, цей відбиток свіжості не тільки не спотворював, а скоріше навіть прикрашав їх і дуже личив їх очам, які задерикувато блищали.
У неділю, тільки-но скінчився обід, три мої сестриці, яким було двадцять, шістнадцять і чотирнадцять років і які носили офранцужені на міський манер імена Марґо, Лізетт і Катон, пішли на свою половину й довго радилися там, раз у раз перебігаючи з однієї кімнати в іншу і старанно замикаючи за собою двері. Ми, хлопчики, давно вже встигли вбратись і з нетерпінням чекали, коли ж нарешті вийдуть наші дами, а проте, заглядаючи в шпарини та замкові щілини, ми переконалися, що це буде ще не так скоро: всі шафи були широко розкриті, а дівчата стояли перед ними з серйозними обличчями і тримали раду, що їм одягнути. Щоб згаяти час, ми взялися піддражнювати дівчат, які зосереджено розмірковували; зрештою ми проникли до них у спальню, напали на них, вискочивши всією юрмою з-за величезної шафи, і, побачивши навколо незліченну кількість картонок, коробочок, скриньок та інших дівочих секретів, не забули поцікавитися, що там лежить. Але вони, опираючись із мужністю розлючених левиць, у яких хочуть забрати дитинчат, викинули нас за двері, й усі наші спроби
