в тіні ясенів, норовили зіштовхнути один одного в воду; мої сестриці сиділи в саду і щось наспівували, а тітонька крикнула мені з вікна, що я просто бродяга – за цілий день жодного разу на очі не показувався.
Розділ двадцятий
Покликання
Вітаючись зі мною наступного дня, всі називали мене не інакше як художником. З усіх боків раз по раз чулося: «Доброго ранку, художнику! Як зволили спочивати, пане художнику? Художнику, снідати пора!» Молодь добродушно піддражнювала мене, як вона це зазвичай робить, коли нарешті знаходить вдале прізвисько для людини, нової в компанії, про яку досі ще не було певної думки. Втім, я нічого не мав проти цього втішного звання, воно мені навіть подобалось, і я вирішив подумки ніколи від нього не відмовлятися. Після сніданку я вийняв підручники, щоб зайнятися своєю освітою, і, підкоряючись почуттю обов’язку, просидів над ними близько години. Проте їх сірі шорсткі сторінки, такі ж похмурі, як і викладена на них премудрість, нагадували мені недавнє минуле з його тужливими і тяжкими шкільними буднями; ліс по той бік долини був повитий легким сріблясто-сірим серпанком; уступи пагорба, вкриті пишними шапками листя, помітно підводились один над одним, і їх плавні, округлі обриси, осяяні неяскравими променями ранкового сонця, були ніжно-зеленими; гурти високих дерев чітко і красиво вимальовувалися на тлі розлитої мли і здавались якимись іграшковими, немов навмисне створеними для того, щоб писати з них краєвид, – а тим часом мій урок усе ніяк не закінчувався, хоча, по правді сказати, я давно вже читав неуважно.
Я встав, неквапливо пройшовся з підручником фізики в руці по своїй комірчині, потім заглянув у сусідні кімнати й виявив в одній з них невелику поличку з книжками світських авторів; всі вони вміщалися під широкими крисами старого бриля, що висів над полицею, такі носять сільські дівчата під час польових робіт. Знявши бриль із цвяха, я побачив близько десятка томів у добротних шкіряних палітурках із позолоченими корінцями. Я дістав із полиці томик in quarto,[2] здмухнув із нього товстий шар пилу й почав його перегортати. Це були твори Геснера; книгу було видрукувано на щільному веленевому папері й прикрашено безліччю віньєток і малюнків. Хоч на якій би сторінці я розкрив її, всюди йшлося про природу, про пейзажі, про ліси та поля; гравюри, любовно виконані натхненною рукою самого Геснера, що вельми вдало ілюстрували його міркування; словом, я знайшов тут усе те, до чого я давно вже мав схильність, і вперше дізнався, що про ці речі, виявляється, вже написано таку об’ємисту книгу, таку велику і прекрасну працю. Несподівано мені потрапив на очі аркуш про пейзажний живопис, у якому автор дає поради юному художнику, і я з захопленням прочитав його від початку до кінця. Викладена в простодушному тоні, ця стаття була цілком доступна для мене; особливо сподобалося мені те місце, де Геснер рекомендує приносити додому осколки валунів і річкові камені, вивчати їх злами і писати з них етюди скель; ця мудра, але в той же час така проста і ясна порада цілком відповідала
У чверть аркуша (
