архіві і про здогади, які виникли після цього.
– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.
– Як на мене, ні, – сказав комісар.
– Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, – уже спокійніше зазначив шеф, – зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здається, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там…
Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.
– І того сучого сина Тепфера знайдіть, – додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. – Де, курва, може віденець заховатись у Львові?…
Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!
Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.
За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.
У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.
– Невже тут був замок? – буркнув він.
– Не замок, Самковський, – відповів комісар, – колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.
– Невже? – не повірив ад’юнкт.
– Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, – запропонував Вістович.
Той кивнув, і вони звернули з алеї.
Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.
– І справді є написи, – сказав він, – ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки… Їх не обтесали як слід.
Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.
– Звідки ви про це знаєте, комісаре? – запитав практикант і повернувся до нього обличчям.
– Я багато про що знаю, сучий сину! – відповів той і щосили вперіщив того з правої.
Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався
