Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.
Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.
– От яке мальовидло полюбляють збоченці, – тихо промовив Самковський.
Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаєю. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni “Rembrandt”. Serdecznie prezentujemy».[4]
Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.
За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.
– Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? – запитав у нього комісар.
– Щосереди, мої панове, ввечері, – відповів той.
– І ви тоді зачиняєте кав’ярню?
– Така домовленість, – кивнув господар.
– Скільки тут приміщень? – знову запитав Вістович.
– Ще один зал і пивниця.
– І ви присутні під час засідань клубу?
– Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…
– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комісар.
Ресторатор знизав плечима.
– Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, – відповів той.
Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:
– Нам потрібен список всіх членів клубу за весь час.
– Не знаю, чим вам зарадити, – дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.
Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.
– Це за каву і пляцки, – сказав комісар.
Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:
– Я принесу панству решту, – мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.
– Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список… –
Від клубу любителів мистецтва кав’ярні «Рембрандт». Сердечно даруємо.
