пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років…
Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.
Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.
У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.
– Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? – різко запитав комісар.
– Ви не запитували п-п-п-про ц-це, – відповів інженер.
Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.
– Після 88-го року ви ще сюди навідувались? – знову запитав Вістович.
– Ще од-д-дин раз… Здається, в 95-му…
– І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?
– Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. – інженер майже закричав.
– Принесіть йому коца! – гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.
Той подякував і накрив ним плечі.
– Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», – продовжив інженер, – ви ж і про клуб знаєте, правда?
– Знаю, – відповів комісар, – як і те, чим займаються його учасники.
Тепфер густо почервонів.
– Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі… Я не буду більше нічого від вас приховувати…
Вістович сердито загасив цигарку.
– Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб…
До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.
Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.
– Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, – бурмотів Тофіль.
– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.
– У нього спостерігається певний девіантний синдром, – відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, – загалом досить цікавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.
Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.
– Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, –
