серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру… Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістович повернувся до фіакра, і вони рушили далі.
Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого – варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.
Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані з надмірним поглядом і гострим аристократичним підборіддям.
– Ми до пана професора, – привітавшись, пояснив лікар, – він на нас чекає.
– Як про вас доповісти? – зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.
– Наші прізвища Фельнер і Вістович. Ми з поліції.
– Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.
Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.
– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?
– Ні, – буркнула та.
– То запропонуй.
Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:
– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.
Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.
Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.
– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.
Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:
– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…
– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це
