згине, а їй же ніяк не можна – мала Маруська у ліжку солодко сопе, на кого її… Тихо… Пожити б… Восени – двадцять шість, коса – як батіг, руки сильні, очі не згасли, серце щастя просить. Тихо… Наче тихо…
І пішла до годівниці.
– Ціпу-ціпу, ціпу…
Кури заспішили за жінкою, тільки ряба вперто довбала дзьобом червону кульку під смородиною.
– Ану всі докупи мені!
Курей перерахувала, озирнулася – що там ряба під кущем знайшла? Відігнала. Під смородиною присіла.
– Це ж треба… – всміхнулася, червону кульку з трави дістала, від роси обтерла, на розкриту долоню поклала. – А я й не сподівалася…
Укинула кульку в кишеню. І пішла до хати.
У відчинене вікно заглядало цікаве сонце, наче питало Орисю – і як ти тут живеш? А вона б будь-кому перш за все на диван із шафою показала.
Диван шкіряний, спинка з дерев’яною різьбленою поличкою й дзеркалом. Навіть німці з румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали – мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном – шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі б два віки працювати без упину, та все одно на такі розкоші не заробити. Усе – бабусине, царство їй небесне.
Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.
Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала її перед собою, чомусь усміхнулася й обережно зняла з коробки кришку.
– Оце б мені щастя, якби не горе… – Язика прикусила і на ліжко – зирк: чи не розбудила донечку часом.
На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.
– А чого це ти, Марусю, очі треш? – Орися їй. – Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую – і все минеться…
Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла – оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…
– Чого це ти? – Орися їй знову. – Та ходи вже…
Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено – на коробку відкриту, а там – розсипані червоні коралові намистинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки – так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.
До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася, а очей від намистинок відвести не може. Одним пальчиком до намистинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула – мовляв, не зникли, справжні-спражнісінькі!
– Бабусине намисто, – мама їй. Та викладає намистинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. – Одного разу нитка розірвалася, вони й розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.
Долонею грубою намистинки накрила. Маруся й собі – долоньку на намистинки поклала, прислухається. А мама далі веде:
– Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі намистинки
