не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися – один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе, і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…
Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік – встати!
Встала.
Хитається – від жаху п’яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:
– Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте… Синочка віддайте… Віддайте.
Офіцер криво всміхнувся і клацнув пальцями. Поруч із Ксанкою виріс німецький солдат. Тицьнув їй у руки вила.
– Що? Що? – Ксанчині очі стали звірячими.
Офіцер театрально випростував руку. Солдат вклав у неї гранату.
– Айн! Цвай… – офіцер посміхнувся. Вирвав чеку і вкинув гранату в скирту.
– Пан офіцер наказує – шукай у скирті свій маленький кіндер, – пробелькотів переляканий перекладач. І – задки, задки від скирти.
Ксанка моторошно закричала, відкинула вила і рвонулася до скирти. Розгрібає солому і волає. Від своїх хат скорботні рокитнянці на неї дивляться, плачуть, а ближче підійти бояться.
Офіцер щось роздратовано вигукнув. Солдати підхопили Ксанку, відтягли від скирти.
– Жінко… жінко… – перекладач геть утратив розум от жаху. Трясеться, піт чоло заливає. – Жінко… Пан офіцер наказує… Вилами шукай. Вилами… Не можна руками. Застрелить…
А солдати вже Ксанці знову до рук вила – тиць. І ногою по спині – до скирти. А зі скирти ледь чути, як немовля пищить.
Ксанка обережно вила в солому встромила, руки трясуться…
– Потерпи, дитинко рідна… зараз мама тебе…
Відкинула. Очі скажені. Знову – вила в скирту. І прислухається – чи чути ще Степанчика?
– Як гранату вилами зачепить – усіх на шматки розірве, – перекладача аж скрутило.
– Все одно зараз вибухне, – поліцай йому.
Де той Кнут узявся? Як до скирти добіг? Ксанка ще відкидала солому, у скирті ще плакало немовля, а перекладач на пару з поліцаєм ще відраховували секунди до вибуху, коли Кнут пірнув у скирту, за мить з’явився зі Степанчиком і з такою силою жбурнув згорток із дитиною геть, що той упав метрів за вісім від скирти.
– От сука! – образився поліцай.
Тієї ж миті вибух розніс на шматки і Кнута, і Ксанку…
Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо – про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.
– А де дитина? – Гриць питав, та голосу свого не чув.
– Німець його аж до огорожі
