руде волосся й окулярики зі зламаною, перев’язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп’ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?
Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.
Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло – сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.
Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?
Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.
– Стьопка! Ти чого за мною пішов? – наче вперше німця побачила.
– Чуєш… Марусько… – І оченята під окуляриками – кліп-кліп…
– Чого? – вона йому гонористо.
– Дай… лиш торкнутися…
Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.
– Ой! Як же ви всі мені набридли…
Сувора. На Стьопку глянула:
– Ні! Спочатку… скажи…
– Що?! – розгубився Стьопка.
Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!
– Зовсім дурний! – хльоснула по Стьопчиному коліну. – Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»
Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз – як хльосне!
– Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!
– Марусько… – наважився. – Ти сама красива…
Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив’язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.
– Добре… Торкнися… Та тільки один раз!
Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув – красива!
Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила – і до хвіртки.
– Ти… Не чіпай мого!
До хати біжить, а намисто по животі – хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.
– Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З’їв зелену жабу, а дума – пирога!
І – нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав – аж ямка під бузком з’явилася.
Аж ніч. Цвіркуни перегукуються,
