з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує – руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» – у скроні б’є. На Льошку…
– Марусю… Ти чого? – у того аж голос захрип.
– Та ні… – прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.
Орися схопилася за серце і ледь не впала.
– Доню… Та що ж це, люди?
Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.
– Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…
– Що?! – не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.
– Ну… Того… – Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: – Може, я за нею збігаю?
Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.
– Оце ще тільки хвилину чекаю…
А Маруся тим часом у кімнаті геть усе порозкидала – щезло намисто.
– Та де? Де?! – аж плаче.
І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками – дзень-дзень. Нема!
– Де?!
На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить – з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.
– Ох, німець, німець… – Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.
На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці – хто його знає, що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж – без повітря перекинутися можна враз.
Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати – грюк! Обернулися – біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається – ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.
– От румунка пришелепкувата! – вразилася Тетянка. – Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…
Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І – до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя – вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:
– А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?
Льошка спантеличено потер скроню:
– Оце тобі б ще… карету, така ти в нас цяця.
– Нащо карета? Ти ж є… – і в очі йому, в очі. Пече.
Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.
Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.
До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався – і продуктів виписав, і горілки коштом господарства.
