А він сміється, за руку її, до себе.
– Та добре, добре… Пройдемося!
Вона байдужим оком по вулиці повела.
– Та я б і повернулася.
Льошка сміється.
– Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна.
Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала, вже й до хати крок ступила, аж помітила – на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.
– А чи пройдемося! – І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя – вище, вище…
Льошка піджака поправив – з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…
– Чекай, Марусю, – Льошка дружині молодій. – Піду до німця привітаюся.
– Разом ідемо.
Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.
– Привіт німцям! – Льошка Стьопці долоню простягнув, потис міцно. – А що це ти на нашу свайбу не прийшов?
– Був… – затягся цигаркою, очі відвів. – Це вас уже не було.
Льошка сміється, на Марусю – хазяйським оком.
– Та нас би й сьогодні не було… Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася – дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Так, Марусю?
Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.
– Ну, ну… Потерпи вже. – Льошка Марусю обійняв. – Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.
До німця нахилився.
– Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! – Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.
Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.
– Давай, німець! Не чхай! – Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю – мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.
Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.
– Не знадобиться, – пробурмотів.
Сів на ґанку. І знову закурив.
«Помру я без неї, – подумав спокійно і гірко. – До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка – Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» – не розумів каліка.
«Помру я без неї», – знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що – йому? Ночі.
Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого
