рукою до ґудзика на сорочині.
Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале. Розстібнула. Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела – думає… Видихнула.
– А дай-но… – затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.
Напружився. Окуляри зняв – диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою – по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув – легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася, обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися – тягніть! Далі, ніж на подих, – не відійти. Ближче, ніж зараз, – не буває.
Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу, на Марусю – таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.
Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.
Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах – сльози. Перелякався.
– Марусю… Я тебе скривдив?
– Ні, – прошепотіла.
– Кров… – перелякався ще більше.
– Так буває…
– А плачеш?…
– Отака дурна! – засміялася тихо. – Серце радіє, а я плачу…
Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.
– Біжи, – прошепотіла. – Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…
Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову – місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.
– Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте – все одно втечу. Мені з Рокитного не можна, – похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання – що робити з його сином.
Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.
– Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, – пояснив дружині. – Поживе з нами трохи.
Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально – удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.
Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:
– Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці
