style="font-size:15px;"> – Добре. Хай тебе розірве на шматки! – погодилася.
– Та не розірве, – захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. – То я піду?
Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.
– Можеш поцілувати. Та тільки один раз.
– Добре, – розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.
Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!
– Тепер я, – серйозно.
Плечиком повела, підборіддя – вище, до німця підступилася і просто в губи – цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові – десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом – як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місті. Не відібрало. Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться – бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі – теж, і – плакати від несподіваного і неймовірного щастя.
Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.
– Годі… Тепер йди…
– Марусько, я тебе люблю, – прошепотів відчайдушно.
– Дивись мені! Люби! – наказала.
У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.
Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив’язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:
– Сходи… До рибки… своєї…
– А й то, – підхопили баби, передчуваючи близький кінець. – Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…
Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.
– Добре… Піду… – підвівся.
Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:
– Я швидко…
Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.
Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:
– Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?
