style="font-size:15px;"> – То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! – розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер – сонце.
– Помру я без неї, – поставив у спогадах крапку. – Знову закурив. – Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і – на ставок. Втоплюся.
Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало – і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути. Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.
Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.
– Ото і вся любов, Марусько!
З-під бузку на вікно востаннє глянув – зачинене. Всміхнувся – а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! – подумав. – Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти… Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.
– Та усе життя і протупцював, – пробурмотів.
І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце – ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.
Озирнувся… І змертвів – шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.
Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився – відчинене! – і все одно не повірив.
– Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? – зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?
Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.
Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.
Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! – билося в скронях. – Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється – німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба – заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися».
До вікна – метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув – нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути – чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», – подумав Стьопка
