Свайба ця… – і тягне Тетянку до кімнати. – Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…
Горбоноса сердито зиркнула.
– Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.
Маруся розсміялася.
– Та добре… Добре…
На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.
Од відчиненого вікна – ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.
– Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?
– Нікого! – Тетянка їй.
– Та бути не може! – І хоче встати.
Тетянка очі витріщила:
– Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!
– Та глянь на підвіконня! – Маруся їй.
Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.
– Цукерка, – здивувалася. – Мабуть, діти бавляться.
– Мабуть… – всміхнулася Маруся.
Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном – ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же – весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти – на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником – чирк.
Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш – здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б – зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків – купа.
І пішов геть – худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала – нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.
У полудень на подвір’я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень – попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста – усе при ньому.
Дівчата Льошку побачили – і ну верещати.
– Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!
Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:
– У нас купець! У вас – товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!
А та пручається:
– Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня – товар…
Льошка руку догори – тихо всім! На годинник глянув.
– Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?
Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:
– Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…
Вийшла – усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся – оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих
