на підвіконні.
Розділ 2
Румунка і німець. Незбагненний день
У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову – тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б’ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі – знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.
Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.
– А красуня, – всміхається. – На хлопця гляне, – той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас – не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той – негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…
Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже – то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.
– День всюди однаковий, – відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.
– Тьху, дурна! – плювалися рокитнянські баби. – З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…
Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.
– Уперта як віслюк, – казали.
– Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, – пліткували.
– Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! – гадали.
Та – до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.
– Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?…
Маруся всміхнеться, плечем поведе:
– Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.
У конторі при голові папірці до п’ятої поперебирає, матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу – як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати – дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає
