відповів Бог.
– Я вчора тут побачив одну жінку, як вона нахилилася. Випадково. Я побачив двоє грудей у вирізі. Два довгих гарбузики. Красиві.
– Я знаю.
– І ще вчора… зараз, згадаю: я погано подумав про свою дружину. Я подумав: боже мій, вона так мало схожа на жінку. На жінку, як я її собі уявляю. У моєї дружини немає нічого жіночого – товсті ноги, горбата спина, живіт вивалився, і хода важка, як у мужика. У ній немає ніякої романтики – чуєш, Бог?
– Я чую, – відповів Бог.
– Я не хочу її, свою дружину, ти це розумієш?
– Я все розумію, – сказав Бог.
– Потім… потім мені набридло працювати на ТЕС, я там перетворююся на ідіота, в конторі. Я хочу зовсім не такого життя.
– Це нормально, – сказав Бог.
– Що нормально? Я затиснутий з усіх боків – я в клітці, Бог. Тут діти, дружина – тут ТЕС, смердюча брудна ТЕС. Я приходжу додому, втикаюсь мордою в ящик і дивлюся все підряд, тому що – зрозумій, Бог – нема куди себе подіти.
– Я розумію, – сказав Бог.
– Що мені толку, що ти розумієш? Де вихід? Чому ти мовчиш?
– Вихід у забутті, – сказав Бог. – Візьми якусь дощечку і акуратно її оброби. Дуже акуратно.
– Навіщо, Бог?
– Почекай. Оброби і зроби шафку, дуже акуратну, після роботи. А в ній три полички, дуже акуратні. І повісь її в зручному місці у ванній. Щоб дружина склала туди свої пральні порошки і пасти, різний дріб’язок. Щоб вона весь час не спотикалася у ванній і не шукала по півгодини прищіпки.
– Бог, ти жартуєш?
– Анітрохи, – відповів Бог. – Коли закінчиш шафку – приступай до дверей.
– Яких ще дверей? – запитав я. – До чого ти ведеш, Бог?
– Приступай до зовнішніх дверей. Їх давно треба утеплити. Достань теплоізоляційний матеріал, обтягни двері дерматином, набий декоративні цвяшки із золотими капелюшками. Постав нарешті електродзвінок, щоб у тебе було людське життя. Постав дзвінок з мелодійною синкопою, яка пестить слух.
– Навіщо все це? – запитав я. – Який сенс?
– Ти скаржишся, що тобі важко. Почавши робити те, що я тобі раджу, ти полегшиш свій вантаж. В одному цьому вже багато сенсу.
– Усе це – знищенне, – сказав я. – Віддати дорогоцінний час життя на якусь шафку для ванної. Чи не смішно, Бог? Я не хочу бути дріб’язковим, заземленим. Я…
– Ні, не смішно, – перебив мене Бог. – Я знаю, чого ти хочеш. Але я кажу тобі, що це не смішно, робити шафку: твоя дружина нею покористується п’ять, десять років. І то добре. Селянин садить картоплю, трудиться, потім з’їдає або з’їдають ті, кому він її продав. Твоя шафка буде існувати десять років – а може, і все відпущене тобі і твоїй дружині життя. А результати селянської праці зникають за один рік. Що ж – його робота і його життя безглузді?
– Так, Бог, – сказав я, нарешті закурюючи. – Ти вибач, я все-таки у тебе подимлю, добре?
– По-твоєму, значить, – все людське життя безглузде? По-твоєму, я не знав, що робив, коли задумував життя?
– Ну,
