що я тебе перебиваю, – втрутився я. – Але як же ти однією рукою робиш людину вільною, а іншою – ставиш їй межі? Як зрозуміти цей оксюморон, Бог?
– Я хочу, щоб людина мала форму, прагнула до неї, – відповів Бог. – Ось вітер, тваринний світ. Це стихія, без кордонів. Тільки людину я зробив з кордонами. Тільки їй я вказав межі.
– Але тоді вона приречена на протиріччя!
– Так, – погодився Бог. – Тільки людина може бути складною і страждати. Страждати від своєї складності. Це і є людина. Це її хрест.
– А якщо межі вб’ють свободу? – запитав я.
– Хрест буде вічно – поки буде людина. Я – свобода, і я – межі, – відповів Бог і підняв вгору праву руку.
Тут я звернув увагу на Катьку: вона сиділа, розкривши рота, і з жахом дивилася, як ми з Богом розмовляємо.
– Ви з глузду з’їхали! – сказала вона нарешті і встала. – Я так і думала. Все! Догралися!
Я вирішив не реагувати на її мову.
– Бог, – звернувся я до Бога. – Вона вважає, що Колька збожеволів. Вона не розуміє, що ти не Колька. Тому що, Бог, якщо прийняти, що Колька не зник остаточно, а, як є, стоїть перед тобою, тільки говорить від імені Бога, то… то знаєш, що виходить? Це… це ж тебе запроторять у психушку як стій. Тобто що я кажу? Ти ж Бог – ти дух. Запроторять, звичайно, Кольку, хоча ні… і не Кольку навіть: тіло якесь – ось що! А потім, коли, як ти кажеш, ці самі думки земні заворушаться, з’явиться, значить, і Колька. І що ж, Бог, виходить: він з’являється і не розуміє – де це він? Чого це він у психушці стирчить? Бог, адже недобре виходить?
– Блаженні блажені, – відповів Бог. – Не його першого приймають за божевільного, коли я вступаю в людину.
– То зроби що-небудь.
– Так треба, – відповів Бог. – Так має бути.
– Знаєш, Бог, я не згоден, – сказав я. – Я розумію, що ти Бог, але запроторити людину до психушки ні за що ні про що – це теж, знаєш… Адже вона ж зараз спуститься і подзвонить «нуль три», я тобі клянусь. Мені шкода Кольку, зрозумій.
– Для мене немає Кольки, немає тебе, – відповів Бог. – Усі ваші тіла – мої. Ви – це легкі брижі ваших земних думок і бажань на поверхні.
– Хто ж є? – здивувався я. – Ти один, чи що?
– Є я один, – відповів Бог. – І мільярди тіл, в яких я живу тишею і тільки іноді починаю говорити.
– Значить, я, по-твоєму, не існую? Не моє це тіло?
– Воно моє, – сказав Бог. – Я створив його. Людина бажає, і людина страждає – але ураган стихне, встановиться повний штиль. І я заповню всі «я». Знову не буде особистості – тільки я. Перестань говорити, заплющ очі і слухай тишу – і тоді ти відчуєш мене в собі, в собі самому. І це буде інша зустріч, ніж зараз. І ти не поставиш жодного запитання, тому що тобі нічого не захочеться з’ясовувати. Я – це буду ти, і ти це будеш я. Буду тільки я один – «ти» зникне. Маленьке «я», особистість – зникнуть.
– Ти складно говориш, Бог, але…
– Все! Не можу! – заверещала Катька. – Психи чортові!
Я вже зовсім
