мовчимо.
– Я не буду жити, Степане… – я мотаю головою, наче п’яний. – Навіщо? Для кого?
– Ходімо.
Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.
– Куди ти мене везеш?
– Ти не знаєш таємниці.
– Якої таємниці?
– Таємниці, яка допоможе тобі жити.
Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.
– Він зі мною, – говорить Нікольський.
– Де ти працюєш? – запитую я.
– Ти скоро все зрозумієш.
Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми – на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.
– Повна ілюзія, – говорить Нікольський.
Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.
– За чим ти сумуєш, старий, – говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. – Ти бачиш, як усе просто.
– Об’ємний простір?
– Так, чорт візьми, – відповідає Нікольський, – ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, – він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.
– Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?
– А істина?
– Тобі потрібна істина?
Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.
– Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?
– Програма засекречена, – говорить Нікольський. – Щоб люди не звихнулися.
– Від чого?
– Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.
– А істина?
Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.
– Дивись сюди.
Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.
– Ну і що? – відповідаю я.
– А ось що.
І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.
– Я не розумію.
– У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.
– Тобто?
– Те, що ти бачив – та ж стереоскопічна система.
– Навіщо? – запитую я.
– Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?
– Що ти хочеш цим сказати?
– Птоломей був зовсім не такий дурний.
– Але ракети бували на Марсі.
– Ти особисто ходив по ньому?
– Датчики все показували,
