він вприснув у мене гормони?
Барабанкін зник як у воду канув: телефон не відповідав, двері були замкнені, і мені нічого не залишалося, як приховувати зміну плоті, поки це ще було можливо. Я перестала носити джинси, бо не було куди подіти хвоста, який до кінця третього місяця досяг півметра. Тепер я носила довгі, нижче колін, спідниці (що, втім, відповідало моді). На голові копицю волосся, яке приховувало поки ще маленькі, але тверді, як у молоденької кізоньки, ріжки. Найгірше було з оволосінням, але я купила хорошу електробритву і щоранку перед тим, як почати фарбуватися, ретельно виголювала собі шию, обличчя і кисті рук. На щастя, волосся лізло світле, а не темне (я за природою світла), і нічого не було помітно.
Так минуло ще три місяці. Я відвідувала, як і раніше, свою занудну службу. За цей час почуття мої змінювалися, і не один раз. Було неприємно змінювати одяг, зачіску, запроваджувати нові звички (доїти себе, голити частини тіла, що були на виду), але я втягнулася. І коли втягнулася, то спіймала себе одного разу на дивному позитивному почутті: це сталося в один із вихідних днів. Я якось боялася дивитися на себе в дзеркало: настільки, мені здавалося, я жахлива без одягу. Без своїх спідниць і зачісок-маскувань. А тут, вибігши з-під душу до телефону, що дзвонив, я раптом зупинилася біля трюмо: вражена видом неймовірної істоти – з ріжками, з хвостом, з вим’ям – яка радісно, широко розплющеними очима, дивилася на світ. Я повернулася задом: вся моя спина і попа, і стегна були вкриті найніжнішим світлим хутром, до якого хотілося і хотілося доторкатися. І ріжки, ззаду, що увінчували голову, здавалися ще більш прекрасними. Чи це я? Це був якийсь сон, казка. Я сама була з казки, спокуслива відьмочка, щось неймовірне.
Але Барабанкін, видно, захотів зробити з мене справжню корову, бо ріжки стали поступово перетворюватися на роги: моя занадто висока зачіска стала вже привертати увагу на вулиці (і, що найгірше, на роботі). Треба було щось робити. Це вже не волосся, яке можна щоранку ретельно виголювати на відкритих місцях, вже не вим’я, що, як і хвіст, тепер звисало між ніг і лише трохи заважало руху, відволікаючи увагу. Зрештою я готова була двічі на день себе доїти, перед дзеркалом (теж, треба сказати, картина): до того ж Борі, моєму бульдогові, молоко дуже подобалося, і мені більше не треба було витрачатися на магазин. Але ріжки треба було або пиляти (чого я боялася), або шукати під землею Барабанкіна, тому що він один міг призупинити ці справи. Якби не ріжки, я б так і жила, бо людина до всього звикає: зрештою, це була не хвороба, не яке-небудь каліцтво, навпаки: я була здорова, так, з’явилася навіть, очевидно, від цих гормонів, якась особлива радість і жага життя, я просто літала як на крилах. Люди звикають жити з кривими ногами, а то й зовсім без них, бог знає з чим, а тут звичайні вим’я, хвіст, волосся. Ні, цілком можна було звикнути до дворазового доїння і ранкового гоління (голяться ж чоловіки), до носіння спідниць замість штанів. Не помічати цього.
Коротше, я шукала Барабанкіна, про якого вже була забула, по всіх каналах, через ці прокляті ріжки, які тепер явно вже лізли з шиньйона. Ніде жодної ознаки. Зник. Як раптом він сам мені
