і складати формули. Але що ми бачимо?
– Що?
Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:
– Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.
Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.
– Ось, – каже Нікольський.
– Що?
Переді мною темна підлога зали – і чути якийсь дивний шум.
– Ця підлога – шматочок ядра планети, – говорить Нікольський, – у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.
– Що ж це таке?
– Це машина, яка крутить нашу Землю.
– Як?
– Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.
– Чому це тримається в таємниці?
– Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.
– Де ми живемо? Хто ми?
– Я не знаю, – сказав Нікольський. – Ми повертаємося.
Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.
– Це як сон, – сказав я раптом.
– Це місто спить, – Нікольський йшов поруч. – Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря…
– Що?
– Бог – великий ілюзіоніст.
– Ні! – я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. – Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!
– Там, – сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, – у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія – це лише на вигляд, зверху; глибше – безодня, ніщо. Страшна таємниця.
– От і говори про таємницю, – сказав я, відпускаючи його. – Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.
– Льонь.
Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.
– Льоню, цей світ повний ілюзій, – шепотів мені Нікольський. – Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.
Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.
– Вимкни! Вимкни це небо! – закричав я раптом Нікольському. – Вимкни його негайно!
– Ти вважаєш за краще бачити залізну стелю ангара?
– Ні!
Я не знав, чого я хочу. Я боявся опинитися в ангарі.
– Ти хочеш далекого і об’ємного простору, чи не так? Чи ти хочеш істини?
– Істини! – закричав я.
– Але істина страшна. Вона нестерпна.
– Істини!
– Дурню, я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм – це і є твоя істина.
– Ти?!
Я
