кожен сам рятувався як міг. Дехто кинувся навтьоки через Тетерів, провалився на тонкому льоду й скупався разом з конем, дехто потрапив у полон, але ощасливлений перемогою Гелевей відпустив бранців додому. Пам’ятаючи про розписку та своє чесне слово, він навіть сказав полоненим, аби вони передали рідним Кривавого Оселедця, що ті можуть забрати тіло. Його ніхто не чіпатиме, воно, задубіле, лежатиме на морозі, поки не розтягне звірина, тож нехай приїжджають.
Поїхав по Олексу батько, горбулівський дяк Тимофій Соколовський, разом із дочкою Сашею. Вона сама напросилася, хоч і страшно було, але знала, що так татові буде легше. Возив колись її Лесик до Радомишля, тепер вона його повезе, тільки не бричкою, а на санях, запряжених парою тих-таки стаєнних коненят.
Олекса лежав під перилами мосту роздягнений до білизни, хтось поживився його буркою, черкескою, білою шаблею й козацькою шапкою з червоним шликом. Він був зовсім не схожий на себе – чуже обмерзле лице із заледенілими повіками вже втратило навіть маску смерті. Біляве волосся покострубатіло, шия зчорніла, спідня сорочка на грудях була бура від крові.
– Хіба це Лесик, тату? – спитала Саша.
– Лесик на небі, – сказав Тимофій Соколовський. – А це його прах.
Він сам узяв на руки закоцюбле синове тіло й поклав на сани.
Довго їхали мовчки. Саша думала, що треба оплакати брата, але горло закам’яніло, в очах було сухо й порожньо. Може, тому вона пізно помітила, що їдуть вони не тією дорогою, якою їхали до Коростишева. Перед Кам’яним Бродом старий Соколовський повернув на Кайтанівку.
– Тату, – сказала Саша. – Ми ж не туди поїхали.
– Туди, – відповів батько.
Далі старий узяв попід лісом на Пилиповичі.
– Поховаємо Олексія так, щоб ніхто не знав де, – сказав він. – Є тут свої люди. Поможуть викопати яму. Земля мерзла.
– Лесика ждуть удома, – сказала Саша.
– Нічо’, менше буде плачу. А ти ось візьми, бо я забуду. – Він дістав із торби в передку саней жовту свічку. – Перед тим, як опустимо в яму, даси йому в руки громніцу.[8]
Саша взяла свічку, і раптом її аж підкинуло.
– Тату, дивіться!
Старий озирнувся і не повірив очам.
Їх доганяв білий кінь.
4
Маруся сказала, що до походу на Київ вона може виставити тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших.
– То у вас ціла бригада? – здивувався Осип Станімір.
– Бригада імені Дмитра Соколовського, – сказала Маруся. – Маємо кулемети й батарею гармат.
Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів – поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних – у галичан з кіннотою було сутужно, –
Громніца (
