через поле, то гарматки стрибають, як жаби.
– І влучно б’ють? – допитувався Бізанц.
– Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.
– А в чому?
– У тому, що вони піднімають дух козаків.
– І залякують ворога, – додав поручник Тарнавський. – Влучив не влучив, а страху наженеш.
– Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, – сказав Данило Бізанц. – Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.
У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.
– Ні, – сказала Маруся. – Ви помиляєтесь.
– У чому? – спитав Данило Бізанц.
– Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.
– Перепрошую, – Станімір торкнувся правого вуса. – А скільки вам, ясна пані, років?
– Двадцять, – не змигнувши оком, сказала Маруся.
Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.
– А показуєте на молодшу! – сказав Станімір.
– Я вродилася на молодий місяць.
Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.
– Давайте до справи, панове! – сказала Маруся. – Ми ж не на прощу йдемо до Києва, правда ж?
Та саме тоді, коли Осип Станімір розгорнув на столі мапу, прискакав вістовий і передав новий наказ корпусного начштабу отамана[9] Льобковіца. Галичани мусили вдосвіта завагонуватися в Житомирі й залізницею вирушати на Київ через Козятин, а Марусі дозволялося приєднатися до них біля Фастова – і то лише з кінним загоном.
Марусі… дозволялося… – скептично всміхнувся поручник Гірняк. У них що – сім п’ятниць на тиждень?
Марусю наказ не засмутив.
– Ми там будемо швидше за вас, – сказала вона і, дзенькнувши острогами, підвелася з-за столу.
Сотникові Станіміру, видно, ще не хотілось прощатися, бо він запитав:
– А чому ваша бригада назвалася ім’ям Дмитра Соколовського?
5
Дмитро узяв собі за вину, що так необачно загинув Олекса.
Не знав усієї правди. Довго ходив мовчазний, нічого не чув, нікого не бачив.
Жив із дружиною та малим сином Євгенком у двох кімнатах гімназії і часто виходив до вітряка, що стояв край села навпроти їхніх вікон – палицею можна докинути, сажнів за шістдесят. Сідав там, курив, думав. Подовгу видивлявся на Дівич-гору, що височіла за версту від села у бік Радомишля. Щось креслив дубчиком на снігу.
Одного дня він пішов на Лапаївку до батька, зайшов у стайню, де в потемках білів Олексин кінь. Засідлав його, примірявся, незчувся,
Отаман – військове звання в Галицькій армії, що дорівнює рангу майора.
