загибелі. Коли ураган ненадовго стих, виявилося, що ми не тільки збилися зі шляху, а й зазнали втрат: юнгу й одного з матросів змило гігантською хвилею з палуби, а ще один матрос, який захворів на тропічну лихоманку, помер. Окрім того, у днищі корабля виявили невелику течу.
Корабель наш був сильно пошарпаний, кінця негоді не було видно, і капітан запропонував спробувати повернутися до Бразилії. Я рішуче заперечив. Судячи з усього, судно перебувало біля країв Карибського моря, а тому нам слід було тримати курс на острів Барбадос, де ми могли дістати хоч якусь допомогу. Плисти просто до Африки було безглуздо й небезпечно. За нашими підрахунками, дістатися Барбадосу можна було тижнів за два, якщо не завадять примхливі течії Мексиканської затоки. Я сподівався, що після ремонту снастей і відпочинку ми зможемо продовжити експедицію.
Проте доля вирішила по-іншому.
Змінивши курс на північно-західний, ми вийшли зі смуги негоди, і, щойно відчули впевненість у завтрашньому дні, нас наздогнав іще один шторм, іще лютіший за попередній. Буря віднесла корабель так далеко від торговельних шляхів, що, навіть якби він уцілів, шансів дістатися якогось берега лишалося дуже мало. Корпус судна тріщав, нас кидало навсібіч, крутило, підкидало на хвилях – і так тривало кілька днів, поки вітер не почав ущухати, хоча море все ще бушувало.
Виснажена штормом команда міцно спала в каютах, коли керманич, який стояв на вахті, розбудив нас із капітаном криком: «Земля! Просто по курсу я бачу якісь острови!» Ми кинулися на палубу, добре розуміючи, яка небезпека нам загрожує: вітер і течія могли принести безпорадне судно до прибережних скель і розбити його на друзки. Але сталося те, чого ми найменше чекали, – наш корабель раптом сів на мілину.
Від страшного удару судно нахилилося, величезні вали затопили палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…
Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або
