і тут-таки заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матеріал, то журналіст готовий вислухати вас! Завдання преси – якнайповніше і щонайоб’єктивніше інформувати читачів». І попросив, щоб іншим разом до нього особисто звертався генерал-майор Бублик, він же «сам», тобто начальник київського міського управління внутрішніх справ.
Більше до кабінету Чечеля не телефонували, зате мою скромну персону потурбували з райвідділу, з районної прокуратури, а наприкінці другого дня після виходу газети в світ – особисто слідчий Величко. Всіх, звичайно, цікавило, звідки в мене такі відомості, а слідчий Величко обмовився про спробу притягти його до відповідальності за розголошення таємниці слідства. Але він переконав усіх у своїй непричетності, демонструючи протоколи мого допиту. Я, звичайно, нічого не пояснив. Начальник райвідділу зголосився особисто дати мені коментарі. Ми домовилися про зустріч.
Авжеж, тепер усі вони демонструють намилені зади. Ось моя маленька помста за все, що я пережив того нещасливого дня.
Водночас я намагався висвітлювати культурні події міста. Інформацію доводилося добувати не без певних зусиль. З такої крихітної «мушки», як, наприклад, скромна презентація, – тепер саме презентують незаслужено забутого художника вісімнадцятого століття, – я мусив роздути епохального, конче потрібного для розвитку нашої культури «слона». Словом, маніяки – це моє хобі, незаслужено забутий художник – мій хрест.
Я саме наповнював цю інформацію водою, щоб зробити з неї хоч заміточку на дві тисячі комп’ютерних знаків, коли це знов задзвонив телефон і приємний жіночий голос спитав Андрія Шкараду.
– Я слухаю.
– Мені хотілося б поговорити з вами… Річ у тому, що… Я була подругою Тані Роднянко… Жила з нею в одній кімнаті…
Вказівний палець прикипів до літери Б на клавіатурі, і, перш ніж я отямився, три рядки на екрані займала суцільна лінія з цих літер.
– Мене звуть Алла… Я не знаю, чи треба… Але я хотіла б, якщо вам зручно…
Вона зателефонувала на третій день після публікації матеріалу про вбивства у студмістечку.
За двадцять днів після першого вбивства.
2
– Перейдімо на «ти». А то незручно якось…
Вона нічогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкіряна міні-спідничка, стрункі ніжки, виставлені на загальний огляд…
– Дві кави. Тістечко будеш? Два заварних.
…Невисока на зріст, у коротенькій шкіряній куртці…
– Дякую! Ходімо, он вільний столик.
…Стрижена не коротко, але акуратно. Дбає про свій вигляд. Натуральна блондинка. Очі блакитні й сумні.
– Ні, не курю. Здоров’ю шкодить. Але ти можеш труїтися, я звик.
Вона дзвонила з телефонного автомата неподалік редакції. Можна було б посидіти в нас у кафе. Непогана така каваренька. Але вона запропонувала нейтральну територію. Забігайлівок кругом повно.
– Чому про це пишуть
