знайомий. Наталія Кущенко, четвертий курс біофаку. Навряд чи в нього тут якась система…
– Ми не психологи з тобою.
– І не слідці! Ти журналіст. Я колись був ним! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яку маємо!
– Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої. Засекречена.
– Так, засекречена! Я пояснив чому! Коли до нас дійшло вранці, що вбивцю встановили, то всі пожвавішали. Мовляв, нарешті всі шушукатися перестануть і байок не вигадуватимуть. От тільки не пощастило слідчому! А Величко – не той чоловік, що розкаже про свою невдачу. Його взагалі стерегтися треба… В нього рідко коли справи глухнуть…
– Добрий, значить, слідчий…
– Еге ж, добрий. Тільки дуже часто помилок припускається. Мені один знайомець із прокуратури розповідав по-п’яному. Ну, коли після другого вбивства про маніяка почали говорити. Отож, він сказав: якщо справу доручили Величкові, то амба комусь. Уже не раз було: посадить людину, справу припинять, подяку дістане… А потім минулою датою помилки виправляє, коли вже про справу всі забули… Працював, до речі, в головній управі. Не абищо. Відзначили навіть, підвищувати хотіли. А потім раз – і виявили, що помилився Величко, як у нас кажуть, із об’єктом. До того ж свідомо помилився. Проти підозрюваного нічого не мав. Ніяких особистих рахунків. Просто, розумієш, іншого кандидата в убивці в нього на прикметі не було. Справа була досить серйозна. Хотілося якнайшвидше про позитивні результати доповісти. Це, між іншим, тоді сталося, коли розстрільні статті існували. Добре, що Величкового «хрещеника» не встигли розстріляти, а він же признався… Словом, щоб не виносити на люди, справу передали іншому слідчому, а Величка тихцем запхали слідаком у Богом забутий райвідділ. Отой, на території якого наш маніяк орудує. Ти, Андроне, ще легко відбувся.
Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці і, зітхнувши, допив.
– Ну, поговорили… Чим міг, так би мовити… Будеш щось писати, пам’ятай про домовленість.
– Ти ж мене знаєш, Василю!
– Не знаю! – Книш відсунув тарілку з курячими кістками, витер губи й пальці серветкою, а тоді підвівся. – Коли що, не знаю!
Ми вийшли надвір. Вася поколупався сірником у зубах, сплюнув під ноги, дістав цигарку.
– Вже куриш? – спитав я, щоб хоч якось закінчити розмову.
– Робота нервова. – Книш затягся. – Добре, бувай!
За пиво він, звісно, не подякував. Ляснув мене по простягнутій долоні і побіг через дорогу на червоне світло. Мені теж треба було бігти, бо я хотів іще встигнути бодай на закінчення якоїсь там прес-конференції з якогось культурного приводу в Українському домі.
4
Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув.
Цей тиждень точно видався невдалим. Якщо неприємності, то всі разом. Ревіння магнітофона було чути на весь сходовий майданчик, і я не сумнівався, з-за чиїх дверей воно долинає.
Відімкнувши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній
