нас герой дня! – Валера відкинувся на спинку стільця. – Лягаві вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.
– Смійся, смійся…
– А смішного мало, – буркнула Тітонька Коняка. – Напитися так, щоб потім міліція шукала, – зовсім не по-спортивному.
Ця дама напружувала вже самою своєю присутністю.
– Зайди до шефа. Він тебе хоче в збоченій формі, – промовив Валера.
– О Господи! А я нині без вазеліну…
Тітонька Коняка провела мене несхвальним поглядом, але до нього я вже встиг звикнути. Було б дивно і, повірте, ще моторошніше, якби вона глянула на мене лагідними очима.
Секретарки Танюхи не було. Я потупцяв хвилину перед шефовими дверима, а тоді нарешті наважився й постукав. Не дочекавшись відповіді, потяг двері до себе і зайшов.
Шеф сидів за столом і кивав головою, тримаючи коло вуха телефонну трубку.
– Так, я згоден. Згоден, – безбарвним голосом сказав він слухавці і знову мовчки закивав головою.
У нашого редактора Чечеля була одна чеснота, яка, на мою думку, переважала численні вади, що їх кожен підлеглий знайде в кожного начальника. Він міг вздрючити когось із нас за непрофесійний і неоперативний, як йому здавалося, підхід до справи, але жодного разу не вичитував нам за обурені дзвінки та листи протесту від ображених читачів. Особливо від тих, кого зачіпала та чи інша публікація. Скажу більше: щоб позбутися зайвої уваги всіх незадоволених, він охоче публікував раз на тиждень спростування та вибачення за неточності, яких припустилася редакція. Слово, як відомо, не горобець. А словам і думкам, що їх викладали на сторінках газети автори, він довіряв більше, ніж обуреним та ображеним скаржникам.
Збоку це все мало такий вигляд: вибачте нам, вороги, за те, що ми з вами воюємо. Якщо, приміром, хтось скаржився на неперевірену інформацію, надруковану в «Міських новинах», Чечель безбарвним, монотонним голосом говорив: «А ви активніше співпрацюйте з пресою. Давайте інформацію на першу вимогу. Телефонував до вас журналіст? Куди ваші заступники його послали? Ось, тепер читайте». Охоти скаржитися така тактика ні в кого не відбивала, зате наші журналісти могли не боятися, що актуальний матеріал затримають, бо він, мовляв, не підкріплений компетентною думкою. Автори, згідно з політикою редактора, мали право на власну думку.
Правда, був тут один невеличкий нюанс. Якщо претензії надходили до юридичного відділу, оминаючи редактора, і потрапляли на стіл видавця у вигляді погроз судовим позовом або безпосередньо викликом до суду, Чечелеві давали добрячого прочухана. А він і собі юзав автора необережного матеріалу. До того ж журналюга мусив або довести, що ніякого наклепу, ніяких неперевірених відомостей у матеріалі немає, або особисто залагодити конфлікт. Тут Чечель усувався від справи. Хоча не завжди. Наприклад, мене частенько прикривав, а то й брав удар важкої артилерії на себе. Правда, за це я мав безплатно писати тексти для рекламного
