style="font-size:15px;"> – Попереджав же я, синьйоро Беат, що дівку треба в монастир прилаштувати, – тим часом повчально просторікував італієць. – Тим паче, ви дуже щедро, навіть марнотратно жертвували сестрам-домініканкам. Вам би вони не відмовили у скромній послузі.
– Я вже готова була вчинити так. І навіть Сангушка повідомила.
– А йому навіщо було говорити? – здивувався Папагоді.
– Та щоб від одруження віднадити!
– Ну і як, віднадили?… До чого ж наївними бувають навіть настільки мудрі жінки, як-от ви, синьйоро Беат! Треба було зробити все тишком-нишком, без попереджень, а вже потім розповідати. Можливо, тоді, втративши наречену, синьйор Сангушко на вас би увагу звернув. А тепер ви і без грошей лишилися, і без нареченого. Кому потрібна стара жебрачка?…
– Ну, не бувати такому!!! – вибухнула Беат.
– І що ж ви зробите?
– Поїду до короля й доможуся розірвання шлюбу, укладеного без мого відома!!!
– Що ж, мабуть, це вихід… Давайте, синьйоро, дійте, – схвально кивнув Папагоді й додав замислено: – Здається, князь Сангушко – іновірець?
– Схизматик!
– Отже, папського дозволу Сангушко напевно не має?
– Зрозуміло, що не має! Оленці ще й п’ятнадцяти не виповнилося…
– Пощастило вам із цим, – погодився італієць. – Що ж, коли вже на те пішло, вирішуйте ваші проблеми. А мені накажіть видати гроші, та якнайшвидше! Я людина ділова, зайвого часу не маю.
Беат знехотя розпорядилася щодо необхідної Папагоді суми. Заразом наказала приготувати карету і все необхідне для термінової поїздки до столиці. Обід, ясна річ, скасовувався: не до цього зараз – поїсти можна й у дорозі! Скоріше б розшукати зухвалих молодят…
З’ясування стосунків з Василем Костянтиновичем також було відкладено на потім: це вона завжди встигне.
У резиденцію його величності княгиня прибула пізно вночі. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всіх мешканців Вавельського замку. Зрештою, до неї вийшли принцеси Катаржина й Анна, і навіть королева Бона вислала служницю довідатися, що там сталося.
– Передайте королеві, що у мене викрали дочку!!! – надривно заволала Беат, задихаючись від гніву. – Лиходій і злочинець таємно прокрався!.. під покровом ночі!.. і вкрав єдину радість у моєму вдовиному житті!..
Після чого гірко розридалася. Витягнути з неї бодай якісь скупі пояснення присутнім так і не вдалося. Поки перелякані принцеси намагалися втішити княгиню, повторюючи, що лиходія необхідно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збігала до своєї пані й повернулася із запрошенням терміново відправитися до її величності для бесіди віч-на-віч.
Умовляти Беат не довелося. Що відбувалося в покоях вдової королеви, достеменно невідомо. Протягом двох годин відтіля долинали тільки приглушені ридання і гнівні вигуки, потім
