чемно мовив Араміс. – Але д’Артаньян вже на підході.
– Довго ще чекати?
– Продемонструй йому, – попросив Атос. Араміс кивнув, підійшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавіатурі. Екран монітора блимнув, на ньому виникла карта міста, по якій повільно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горіла інша цятка – лілова.
– Їде на автобусі. Година пік вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерігається, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’ємо, ви з дороги відпочинете, а там веселіше буде.
Олег подивився на повільно повзучу зелену цятку. Цю київську окраїну він знав погано, та й назви вулиць на карті були відсутні, а прикинути щось наосліп складно. Немовби прочитавши його думки, Араміс запропонував:
– А давайте-но я вам часовий індикатор підключу, – після чого в правому нижньому кутку монітора засвітилися цифри «18:43», що змінилися на «18:42», потім на «18:41» і так далі в порядку зворотного обліку.
– Ну от, я не помилився, – весело підтвердив «мушкетер». Підійшовши до балконних дверей, розчахнув фіранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовірно, вночі буде гроза.
– Я не намокну часом? – поцікавився Олег.
– Я ж сказав, що гроза буде вночі, а не ввечері, – знехотя пояснив Араміс. – Гляньте самі.
Він знов почаклував над клавіатурою, і карта міських вулиць змінилася картою столичної області, розцяцькованою різнобарвними плямами й стрілками.
– Оцей грозовий фронт бачите? Він рухається прямо на нас.
– Звідкіля у вас така карта? – здивувався Олег.
– А-а-а, облиште! Дістати динамічну карту погоди насправді не так уже й складно. Знаєте, скільки супутників крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.
– Багато, – погодився журналіст.
– Саме так…
У цей момент до кімнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорній пластиковій таці чотири невеличких горнятка. У кімнаті одразу приємно запахло кавою і ще чимось дуже смачним.
– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи своє горнятко.
– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подається без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потім усі замовкли, неспішно присьорбуючи ароматний напій.
Саме коли каву було допито, пролунав дзвінок.
– Ну, ось і дочекалися! – зрадів Атос, прямуючи до виходу з кімнати. – Зараз познайомитеся.
Слідом за тим сталося таке, чого Олег очікував найменше: за хвилину «мушкетер» увів до кімнати… довговолосу й доволі опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б їй скинути півдюжини кілограмів з талії… та й щоки у дівиці були якісь припухлі, а верхня губа ледь відстовбурчена.
– Знайомтеся, оце і є наш д’Артаньян, – мовив Атос і одразу поспіхом додав: – Тобто, скоріше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий і найпрекрасніший член мініатюрної команди «чистильників».
– Шерше
