нападі?
– Видається.
– Що?
– Сам напад, – відповів командор. – Це ж треба бути абсолютним ідіотом, щоб майже голіруч напасти на загін рицарів!
– Або їм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.
– Запитаємо?
– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самі займемося не такими безнадійними. Ось хоча б моїм «похресником».
Гійом показав на притихлого однорукого розбійника, який вже встиг перев’язати рану.
Поруч абат читав якусь молитву над тілом задавленого конем його товариша.
Гійом і Роже спішилися і підійшли до пораненого. Від їхнього виду у того одразу почалася гикавка.
– Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду відчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далі хоча б із однією рукою. Ні – втратиш і другу. Зрозумів?
Від такої перспективи у нещасного гикавка пропала.
– Зрозумів, – побачив де Обер. – Хто ватажок?
– Одновухий Карло, – відказав поранений.
– Де він?
– Його з нами не було.
– Послав своїх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас?
– Він і наказав.
– Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже.
Почувши від рицаря таке, про що той знати не мав, розбійник знов почав гикати.
– Я н-не бачив його раніше… – вичавив він із себе.
– Як він виглядав?
– Нормально… виг-глядав.
– Хто це був: розбійник, міщанин?… Хто?
– Не р-розбійник. І не міщанин. Цілком благородний сеньйор. Приїхав учора ввечері на коні, одразу зайшов до Карло. Вони довго про щось говорили, а потім він поїхав.
– Прикмети ти якісь запам’ятав? – запитав Гійом.
– Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тільки обличчя у нього весь час сіпалося.
Тамплієри переглянулися.
– Що ви повинні були зробити з падре? – поцікавився Роже.
– Монах за будь-яку ціну повинен залишитися живим, – була відповідь.
Розпитування цілком задовольнило рицарів, і вони залишили пораненого самого. Скоро до них приєднався абат Опізо.
– П’ятеро ще сьогодні предстануть на вищий суд, – повідомив він. – Брате Гійом! Я вловив частину вашої розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви відмовилися назвати його. Зараз я вимагаю відповіді.
Гійом де Пардо неспішно витер закривавленого меча об сніг, засунув його у піхви.
– Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумію, ви з ним зустрічалися під час походу на Святу Землю. Це був сарацин?
– Ні, падре, не сарацин, – відповів де Пардо. – Я не хотів вам говорити це у Мессіні, щоб не травмувати вас. Благородний сеньйор з тремтячою повікою – член християнського
