не підходив до воріт і не цікавився, кого це приніс нечистий у такий день.
Декілька разів гримнувши у ворота руків’ям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.
– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! – сказав він.
– Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! – почувся з-за воріт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.
Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.
– Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.
– Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.
Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.
Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.
– Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.
– Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.
– Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.
– Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.
Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.
Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.
– Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.
Сказав і зник, залишивши рицарів самих.
– Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.
Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші
