style="font-size:15px;"> Інокентій замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Він уважно подивився на обох магістрів і запитав:
– Хто з вас може виконати моє завдання?
Наперед виступив Гійом де Шатонеф.
– Ваша святосте! – сказав він. – Рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського готові це зробити.
– Мені потрібно з десяток рицарів, яким я хочу доручити поїхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессіні і супроводити її сюди.
– Необхідні Вашій Святості люди через годину будуть тут, – уклонився госпітальєр. – Дозвольте, я віддам необхідні розпорядження?
– Ваша Святосте! – озвався Рено де Віш’є, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братові Гійому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гійом де Пардо зараз на чолі десяти братів чекає за стінами замку і готовий негайно відправитися за першим же вашим наказом.
Інокентій IV хижо подивився на Великого магістра, який ледь утримав посмішку. Він зрозумів, що храмовники в черговий раз обійшли госпітальєрів.
– Брате магістре, я ніколи не сумнівався у вашій відданості мені, рівно як у відданості усіх братів, – мовив Папа до Гійома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати інших братів, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спільну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.
– Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магістр. – Гійом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.
– Я чекаю.
Кардинал Конті став поруч Папи.
– Панове, аудієнція закінчена, – сказав він.
Обидва магістри вклонилися і покинули кабінет.
– Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.
– Так. Це я повертаюся до нашої розмови. Олексія Гесенна потрібно кимось замінити.
– А до чого тут Мессіна?
– Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опізо.
– Ви вважаєте…
– Я вважаю, що брат Опізо – саме та людина, яка мені потрібна.
– Абат Опізо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рішення. Абат Опізо не дипломат.
– Мені це відомо, але брат Опізо одного разу зробив мені послугу, і я вважаю, що зможу довіритися йому ще раз, – відповів Папа.
– Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплієри?
– Я не сумніваюся в можливостях іоаннітів, як і тевтонців, але для досягнення мети мені потрібні пронири. А храмовники Великого магістра саме такими і є. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спільну справу. І якщо між служителями Христа є суперництво, то воно лише допоможе усім нам.
У цей час у кабінет понтифіка увійшов рицар. Це була вже зріла людина, яка багато зазнала на своєму шляху. Про перенесені тривоги
