поцікавився абат, зупинившись перед командором.
Гійом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясі довгий скручений пергамент і подав настоятелю.
– Про це ви дізнаєтесь звідси.
Абат Опізо недовірливо подивився на печатку, впізнав відтиск Папи Інокентія IV, розгорнув документ і заглибився у читання.
Він дочитав до кінця, подивився на дату і особистий підпис Папи, знову скрутив пергамент.
– Святійший отець не пише, навіщо я йому потрібен, – сказав він. – Вам нічого про це не відомо?
– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повідомив командор.
– Зрозуміло. Коли ми можемо вирушати?
– Негайно, – відповів де Пардо.
– Мені потрібен якийсь час, щоб зібратися і владнати справи, – повідомив Опізо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.
– Тоді не варто спішити. На ніч недоцільно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.
– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам ваші келії.
Абат Опізо схилив голову.
Зрозумівши, що розмова закінчена, командор на знак поваги також поклонився.
…Нічне небо ще не встигло посіріти, як ворота монастиря Святого Павла відчинилися і випустили два десятки вершників. На землю тихо, неначе боячись розбудити її, ще сонну, падав великий лапатий сніг. Того року зима взагалі була багатосніжною і морозною, і все ж не такою лютою, як століття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорічній зимі далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опізо одягнутися тепліше. Зрештою, абат і без нагадування з’явився перед тамплієрами у довгому овечому кожусі. Він легко скочив на запропонованого коня, натягнув віжки.
– Поїхали! – сказав він.
Гійом де Пардо вислав наперед Фуньє і Бомона разом з трьома зброєносцями, щоб розвідати дорогу і повідомити власника судна, що переправляв їх сюди, про своє наближення, а сам на чолі невеликої колони неспішно рушив слідом.
Поволі розвиднювалося. Десь там, на сході, куди вони їхали, затягнуте низькими сніжними хмарами, несміливо засіріло небо. Сонце ще не зійшло, невідомо, чи взагалі вигляне воно сьогодні з-за хмар, але нічна темрява остаточно втрачала силу.
Абат Опізо їхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплієрів, про яких він багато чув, але так вийшло, що зустрічатися раніше не доводилося, але оцінивши ситуацію, відмовився від цього. Від монастиря до порту зовсім небагато їхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нічого, він надолужить своє після переправи, дорогою до Риму.
Порт міста поволі прокидався. Вантажники вже встигли поснідати нехитрими харчами і першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голосні команди і звичні погуки.
Тамплієри в’їхали на територію порту
