до її ворогів і безстрашні у бою. Я знаю таких. Це рицарі ордену святої Марії Тевтонської.
Сказавши це, Конті замовк, чекаючи на реакцію понтифіка. Інокентій не спішив. Йому не здався дивним вибір кардинала. Вибравши серед наймогутніших рицарсько-чернечих орденів Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському єпископу, адже Інокентій симпатизував цим рицарям і покладав на них великі сподівання. Колись справа заледве не закінчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з об’єктивних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сінібальдо Фієскі зробив усе можливе, щоб два близькі ордени – Тевтонський та мечоносців – об’єдналися, тим самим збільшивши свою міць. Правда, тоді ж сталася подія, яка повністю перекреслила плани Святого престолу поширити свій вплив на руські землі. Молодий князь Даниїл (так, той самий, прихильності якого добивається вселенський єпископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад віддав об’єднаному ордену місто Дорогичин, зібрав велике військо і наголову розбив найдобірніших рицарів – тевтонців та мечоносців і полонив магістра Бруно. Відтоді рицарі-тевтонці відвернули свої погляди від східноруських земель і направили експансію на північ. Через чотири роки після Дорогичина просування Тевтонського ордену на слов’янські землі остаточно припинилося.
– Не підійде, – сказав Інокентій.
– Чому, Ваша Святосте? – З усього видно, декан не чекав від Папи такого.
– Я, як і ви, монсеньйоре, вважаю рицарів ордену найревнішими послідовниками віри на східних теренах, – говорив Папа. – Але я не думаю, що Даниїл забув про Дорогочин, коли зійшовся з ними у герці і розбив. Припускаю, що князь, можливо, й не покаже, що незадоволений появою білих плащів з чорним хрестом на своїй землі, але його оточення, впевнений, сприйме тевтонців вороже. Ні, я не хочу ризикувати. Запропонуйте когось іншого.
– Тоді, Ваша святосте, рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського. Зараз магістр ордену з двома рицарями чекає вашої аудієнції. Гадаю, що ми зможемо їм довірити цю місію.
– Нехай вони увійдуть! – розпорядився Інокентій.
Рінальдо Конті вдарив у долоні. Миттю двері відчинилися, і з’явився монах.
– Перекажіть тим, хто чекає за дверима, що Святійший отець запрошує їх до себе, – сказав кардинал.
Коли великі вхідні двері розчинилися навстіж, Папа Інокентій IV побачив таке, що заставило його аж підвести з-за столу. До нього наближалися два великих магістри ворогуючих орденів. Лише тепер Папа помітив, що вони дуже схожі – Рено де Віш’є і Гійом де Шатонеф. Здавалося, єдине, що їх роз’єднувало, були різного кольору плащі.
Вони йшли гордо, чітко карбуючи кроки плитками кабінету. І тамплієр, і госпітальєр одночасно зупинилися і опустилися на коліно.
– Встаньте, мої вірні слуги! – озвався Інокентій, оговтавшись від потрясіння. – Що заставило вас з’явитися тут одночасно?
Рено де Віш’є поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою він і магістр іоаннітів прибули до Риму, не була приємною, та й новиною для понтифіка також не була. Крім того, де Віш’є не боявся, що Гійом
