відповідь заінтригувала Опізо, але він зрозумів, що дізнатися щось у мовчазних тамплієрів йому навряд чи вдасться. Натомість він сказав:
– Не розумію вашої тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити і пізніше. Навіть завтра.
– Ми обмежені часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повинні чекати прийому Святійшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонів нічого доброго не вийде.
Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув і підкинув на долоні чималенький шкіряний мішечок, у якому дзенькнули монети.
– Ось вони, сір! Тридцять срібняків продажного Юди!
– Та бачу, їх там більше, – відповів командор. – Едуарде! Разом з Етьєном відправляйтеся і знайдіть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.
Бомон разом з де Грімором залишили коней зброєносцям і подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.
– Геть з моїх очей! – гримнув Гійом де Пардо на оторопілого судновласника, який усвідомив нарешті, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усі гроші. – І постарайся більше на них не потрапляти. А то іншим разом я не буду таким поблажливим.
Власник, ще не вірячи своїм вухам і боячись, що грізні тамплієри передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний сніг, чим викликав дружний сміх зброєносців.
– Брате Гійом! – озвався абат Опізо. – Дозвольте вас запитати.
– Звичайно, падре! – з готовністю відповів командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу?
– Ви читаєте мої думки, брате Гійом, – здивувався Опізо. – То як?
– Виконав би.
– Дивно. А як же обітниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навіть відмовилися від участі у штурмі Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вірить так само, як і ви!
– А користі з того, що цей негідник впевнений, що Дух Святий сходить не лише від Отця, але й від Сина? – відказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вірному ревнителю віри. А це, падре, набагато гірше.
Абат Опізо не став сперечатися з командором тамплієрів, хоч і мав щодо цього свою думку, тим більше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грімором. Шкіряного мішечка у руках англійця не було, зате його заросле обличчя світилося від задоволення.
– Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гійом.
– Сір! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – відповів Бомон.
– Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспішімо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потріпаний корабель з товаром, якого потрібно буде рятувати.
Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловіком могутньої статури у добротному зимовому одязі і був з Венеції. Сума, отримана ним за таку незначну
