екстаз любові до мови – не просто данина естетизму, а високоінтелектуальна культурна операція, що відроджує італійську мову як дитя безсмертної латини, яка збудувала основи європейської цивілізації. Д’Аннунціо інтерпретує мову не лише як чинник національного об’єднання, а як відродження латинської традиції та культурної центральності Італії для розвитку європейської цивілізації. Британська Енциклопедія ще 1911 р. писала про модерність думки Д’Аннунціо, втіленої насправді в класичній ренесансній традиції. Його творчість називалась «латинською роботою», «Latin work». Це дуже цікаве спостереження, яке кидає світло і на його національні та політичні почуття. Культурним підґрунтям цього почуття патріотизму був культ Latinitas – латинської цивілізації, в яку він насамперед включав Італію та Францію. Але це горде, іноді навіть зверхнє почуття культурного протагонізму Італії в часи Гуманізму та Ренесансу, приналежності до великої цивілізації, мало свій спіритуалістичний поетичний відтінок. «Всі ми, італійці, – писав він у своєму містичному щоденнику, – боги. А інші європейці – люди. Ми, латиняни, – діти богів». «…Висока латинська вишуканість – наша королівська ознака, що дісталась нам від Бога. (…) Над нами сяє зоряна корона, і ніхто земний не може з нас її зняти. Ми прозорі, мов нічне повітря. Ми духи блакитні, ми зорі[27]»…
Такий власне його перший роман «Насолода», один з «романів Троянди» – роман про «блакитних духів» любові, рафінований концентрат відчаю душі, що прагне висоти й екстазу, стаючи періодично жертвою цинічних і брутальних життєвих перипетій. Як свого часу з роману Уґо Фосколо (1778–1827) «Останні листи Якопо Ортіса» («Le ultime lettere di Jacopo Ortis», 1802–1803) починався італійський романтизм, цей роман започатковує традицію декадансу. Написаний 1889 р., роман відразу приносить успіх і славу Д’Аннунціо, який радикально міняє стилістику італійської прози, повертаючи її з домінуючого на той час натуралізму та позитивізму в русло інтроспективного психологічного аналізу.
Сюжет роману – а чи є він, цей сюжет? У центрі оповіді Андреа Спереллі Ф’єскі д’Уджента – молодий спадкоємець аристократичного роду, що мешкає в елегантному Палаццо Дзуккарі в центрі Вічного міста в 1885–1887 роках, приблизно тоді, коли й писався роман. Життя Андреа (а він, зрозуміло, портрет автора) розгортається у вишуканому світі дорогоцінного антикваріату, воно приречене на вічну «спрагу насолоди» і на колекціонування рідкісних предметів мистецтва та красивих жінок, що проходять крізь його альков і щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовірних пригод. Але малорухомість цього світу вибухає екстазом відчуттів і почуття до таємничої, пристрасної і зрадливої Елени Муті та Марії Феррес – втілення духовності й жертовної вірності (очевидні алюзії на античну – Єлена Прекрасна – і на християнську символіку імен). Тут немає хронології подій – є психологічна хронологія почуттів у постійних флешбеках спогадів, що розривають лінеарність наративного потоку: почуттів, що ледь зароджуються, або вже
У серпні 1922 року, коли письменник тривалий час був прикутий до ліжка через падіння з вікна у своєму палаці Вітторіале, він написав щоденник – «Книгу Аскези і Книгу Таїни» – під назвою «Ми духи блакитні, ми зорі»:
