дим, і тицьнув собі в рот. Потім видобув з кишені жовту пачечку, сказав.
– На, закури!
Шлюмф зразу глибоко затягся димом. Очі його блищали. Штудер сів на ліжко.
– Ви добра людина, пане вахмістре, – сказав Шлюмф.
Штудерові довелося зробити над собою зусилля, щоб подолати дивне відчуття в горлі. Аби відігнати його, він широко позіхнув.
– Хай так, Шлюмф, – сказав він. – Та що далі? Чому ти хотів поставити крапку?
– Ну, це не так просто сказати, – відповів Шлюмф. Мовляв, йому все остобісіло. Та й знає він усю цю механіку. Як один раз потрапиш за ґрати, то більше не вирвешся з цього колеса. Рецидивіст!.. А тепер вистачить на вирок довічного ув’язнення… І та дівчина, яку пан вахмістр згадав, теж навряд чи захоче дожидати. Та й дурна була б, якби дожидала. Хто вона, та дівчина?… Звати Зонья, вона дочка вбитого Вічі… Чи вірить Зонья, що це він убивця… Він цього не знає. Він просто втік – тоді, коли почув, що звинувачують його… А як же це сталося, що саме на нього подумали?… Ет, це через ту сотню, що він розміняв у «Леві». – У «Леві»? А не в «Ведмеді»?… Та, може, й у «Ведмеді». Ну звісно, у «Ведмеді»! «Лев» – це шикарна ресторація, вони там грали з однієї нагоди…
– З якої нагоди? І хто грав?
– На весіллі. Бухегер грав на кларнеті, Шраєр – на фортепіано, а Бертель – на контрабасі. Ну, а я – на цитрі…
– Шраєр?… Бухегер?… – Та я ж… я ж їх знаю! – Штудер наморщив лоба.
– Ще б пак! – сказав Шлюмф і ледь усміхнувся кутиками вуст. – Бухегер часто про вас розповідав, і Шраєр теж. Його ви заштопали три роки тому.
Штудер засміявся.
А, так! Давні знайомі!.. То вони, значить, зібралися в сільський оркестрик?
– Сільський оркестрик? – образився Шлюмф. – Ні! Справжній джаз. Еленбергер, наш хазяїн, навіть англійську назву нам придумав: «Te Convict Band»! Тобто «Арештантський оркестр»……
Цей хлопчина, здавалось, радий був розмові про якісь неістотні речі. Та коли Штудер закидав щодо вбивства, він намагавсь ухилитися.
Штудер не наполягав. Хай Шлюмф блудить манівцями, коли його це тішить. Не тиснути! Все з’ясується само собою, треба тільки мати терпіння.
– То ви грали і в навколишніх селах?
– Аякже!
– І заробляли чимало?
– Та незгірше… – Шлюмф завагався й змовк.
– Ну що ж, Шлюмф, я тобі повірю, що ти не вбив Вічі заради його гаманця. Триста франків ти заощадив?
– Так, триста заощадив… – Шлюмф позирнув на вікно й зітхнув – може, тому, що небо було таке синє.
– Отже, ти хотів одружитися з дочкою вбитого? А звуть її Зонья? А батько й мати згодні були?
– Батько – так: старий Вічі казав, що йому байдуже. Він часто навідувався до Еленбергера й там розмовляв зі мною, – вбитий, як ви кажете… Він казав, що я порядний хлопець, хай навіть і сидів у тюрмі: адже йдеться не про суд, а коли я одружуся з Зоньєю, то мені вже буде не до всяких там дурощів. Зонья дівчина порядна…
